Розділ 14.2

Фірніет постукав. Феліція з хвилюванням дивилася на ворота, боячись, що їх не відчинять. Але не минуло й п'яти хвилин, як ворота з зусиллям відчинилися і до них назустріч вийшли чотири стражники в дивовижних рогатих шоломах, але не з рогів тварин, а з гачкуватих гілок дерев, темно-зелені хутряні балахони їх, схожі на мох, накинуті поверх броні, теж прикрашали невеликі гілочки. Вони здавалися не людьми, а якимись лісовими створіннями, мало не духами, і Феліція зачаровано їх розглядала, зовсім забувши про свій страх.

— Що вас привело сюди, люди Велланії? — першим мовчання порушив один із стражників. Він говорив настільки звичайним голосом, хай і тихим, що вся чарівність розвіялася. Феліція подивилася на нього і зрозуміла: він все ж таки людина, нехай і в незвичайному вбранні.

— Нам треба поговорити із вашою головною жрицею. Ми від Сетірамів. У нас амулет, дарований однією з колишніх жриць, Сованою, Емівану Сетіраму, — Фірніет витяг з кишені Феліції амулет, бо та все ще стояла в нерішучості, і показав його стражникам.

Стражник, який заговорив з ними, зробив крок уперед і уважно оглянув амулет.

— Так, це наш, — підтвердив він. — Думаю, що ви можете пройти.

Стражники зачинили ворота, двоє з них залишилися на місці, а двоє інших провели Феліцію з Фірніетом через все село в самий його кінець. Там, під захистом дерев, тягнувся до неба збудований з дерева храм, невеликий, але високий — вище за решту будинків Тоана. На лаві біля входу до храму сидів чоловік похилого віку. Стражник щось шепнув йому і старий поманив мандрівників до себе. Міцно тримаючись за руку Фірніета, Феліція увійшла слідом за старим у храм.

Їх зустріла темрява та неясний шепіт. Феліція намагалася вдивлятися, але не побачила нічого, поки старий не запалив у руці сяючу кулю, але й вона давала слабке світло. Старий йшов на диво швидко, він вів їх сходами на самий верх і незабаром вони опинилися в просторій кімнаті під дахом з одним вікном. У глибині кімнати за витонченим дерев'яним столом, прикрашеним такими ж вигнутими гілками, як і одяг стражників, сиділа жінка років 30 і щось захоплено записувала у товсту книгу.

— Матінко Совано, — звернувся до жінки старий. — До вас прийшли мандрівники з Велланії з нашим амулетом. Кажуть, від Сетірамів.

Феліція з подивом підняла брови. Це ж треба, нинішню головну жрицю звуть так само, як і ту, що допомогла Емівану Сетіраму?

— Я чекала на вас, — Сована підвела голову і привітно усміхнулася. — Сідайте, — вона кивнула в бік дивана з кріслами біля каміна, а потім звернулася до старого. — А ви, Тавіне, принесіть гостям поїсти. Та й мені також.

Старий Тавін мовчки кивнув і зник за дверима.

— Ну, що ж ви не сідаєте? — Сована підійшла до гостей і, усміхаючись, провела їх до дивану.

Від неї йшла така енергія, якої Феліція не відчувала раніше — нова, особлива магія, сильна, первісна. Саме такою вона видалася Феліції. Поглянувши на Фірніета, вона зрозуміла, що і він спантеличений силою головної жриці, адже він раніше з нею не стикався.

— Я вас слухаю, — Сована підбадьорливо усміхнулася, бачачи розгубленість на обличчях гостей. — Нехай вас не бентежить моя сила.