Розділ 14

Феліція

Сонце тільки-но піднялося з-за обрію, виблискуючи на пуховій перині зі снігу, а Феліція з Фірніетом уже стояли біля порталу в Тавії. Три кроки вперед, мить — і вони вже в іншій частині Велланійської Імперії, на Сутінковому острові. У свій минулий візит на острів Феліція ще не підозрювала, що вона рідня Сетірамам, а зараз вона йшла засніженою дорогою у бік лісу і думала про те, яка ж дивна штука це життя. Замислившись, вона не одразу помітила, що вони зупинилися і здивовано подивилася на Фірніета, коли той гукнув її.

— Ти де заблукала? — Фірніет дивився на неї трохи усміхаючись.

— Я ніяк не звикну, що в мені тече королівська кров. Тут, на Сутінковому острові, я особливо гостро відчуваю свій зв'язок із Сетірамами.

— Звичайно, адже тут твоя історична батьківщина. Усі Сетірами, крім тих, що втекли на Землю, народилися на Сутінковому острові.

— Треба б погуляти тут, коли буде час. Я хочу краще вивчити острів. Але це згодом. Давай скоріше знайдемо жрицю. Чого ми зупинились?

— Так портал же, — Фірніет махнув у бік чаші на широкому квадратному постаменті.

Феліція лише зараз звернула на портал увагу. Вона звикла, що в містах вони з колонами та арками, більше схожі на відкриті альтанки, а тут була лише чаша для переміщення. Тому вона не одразу її помітила.

— Ох, пробач, Фіре, я сьогодні неуважна.

— Не виспалась? — у голосі Фірніета пролунала тривога.

— Так, трохи. Я якось дивно почуваюся після повернення з Обителі.

— Ти не звикла до подорожей іншими вимірами, до того ж тебе налякав Повелитель. Нічого страшного, за кілька днів все пройде. Не думай про це. Пішли до порталу, нам треба потрапити в Тоан.

— А ти там бував раніше, у цьому селищі?

— Так, але досить давно і зі жрицями не спілкувався.

— А храм? Ти його бачив?

— Звичайно. Ходімо.

Фірніет узяв Феліцію за руку і вони знову перемістилися через простір. Феліція вже почала звикати до телепортації, але до того, що портал перенесе їх у самі хащі лісу, вона не була готова. Хоч Феліція й знала, що село Тоан знаходиться в лісі, але їй уявлявся негустий ліс, з великими галявинами, схожий, швидше, на парк, а вони опинилися в непроглядній гущавині по коліна в снігу.

— Ми точно туди потрапили? — Феліція злякано схопилася за руку Фірніета і озирнулася.

Над її головою, наскільки вистачало погляду, тяглися вгору величні сосни, а більш низькі ялини оточували їх з обох боків. Вони немов потрапили в капкан, необережні звірята, впіймані підступним лісом.

— Так, — Фірніет ледь посміхнувся і поцілував Феліцію в лоба. — Треба було попередити, що портал знаходиться за межами села. Тут все таке: густий ліс захищає мешканців від зайвої цікавості. Тоанці самі по собі, вони не люблять, коли до них приходять чужі.

— Але ж нас не проженуть?

— Ні, якщо ми у справі прийшли, а не з цікавості. Ходімо.

Фірніет створив вогняну кулю і кинув її їм під ноги, щоб розтопити сніг. Так, пробираючись створеною ними стежкою, вони дісталися високого паркану з товстих дерев'яних кілків і зупинилися перед воротами.

Фірніет постукав. Феліція з хвилюванням дивилася на ворота, боячись, що їх не відчинять. Але не минуло й п'яти хвилин, як ворота з зусиллям відчинилися і до них назустріч вийшли чотири стражники в дивовижних рогатих шоломах, але не з рогів тварин, а з гачкуватих гілок дерев, темно-зелені хутряні балахони їх, схожі на мох, накинуті поверх броні, теж прикрашали невеликі гілочки. Вони здавалися не людьми, а якимись лісовими створіннями, мало не духами, і Феліція зачаровано їх розглядала, зовсім забувши про свій страх.

— Що вас привело сюди, люди Велланії? — першим мовчання порушив один із стражників. Він говорив настільки звичайним голосом, хай і тихим, що вся чарівність розвіялася. Феліція подивилася на нього і зрозуміла: він все ж таки людина, нехай і в незвичайному вбранні.

— Нам треба поговорити із вашою головною жрицею. Ми від Сетірамів. У нас амулет, дарований однією з колишніх жриць, Сованою, Емівану Сетіраму, — Фірніет витяг з кишені Феліції амулет, бо та все ще стояла в нерішучості, і показав його стражникам.

Стражник, який заговорив з ними, зробив крок уперед і уважно оглянув амулет.

— Так, це наш, — підтвердив він. — Думаю, що ви можете пройти.

Стражники зачинили ворота, двоє з них залишилися на місці, а двоє інших провели Феліцію з Фірніетом через все село в самий його кінець. Там, під захистом дерев, тягнувся до неба збудований з дерева храм, невеликий, але високий — вище за решту будинків Тоана. На лаві біля входу до храму сидів чоловік похилого віку. Стражник щось шепнув йому і старий поманив мандрівників до себе. Міцно тримаючись за руку Фірніета, Феліція увійшла слідом за старим у храм.

Їх зустріла темрява та неясний шепіт. Феліція намагалася вдивлятися, але не побачила нічого, поки старий не запалив у руці сяючу кулю, але й вона давала слабке світло. Старий йшов на диво швидко, він вів їх сходами на самий верх і незабаром вони опинилися в просторій кімнаті під дахом з одним вікном. У глибині кімнати за витонченим дерев'яним столом, прикрашеним такими ж вигнутими гілками, як і одяг стражників, сиділа жінка років 30 і щось захоплено записувала у товсту книгу.

— Матінко Совано, — звернувся до жінки старий. — До вас прийшли мандрівники з Велланії з нашим амулетом. Кажуть, від Сетірамів.

Феліція з подивом підняла брови. Це ж треба, нинішню головну жрицю звуть так само, як і ту, що допомогла Емівану Сетіраму?

— Я чекала на вас, — Сована підвела голову і привітно усміхнулася. — Сідайте, — вона кивнула в бік дивана з кріслами біля каміна, а потім звернулася до старого. — А ви, Тавіне, принесіть гостям поїсти. Та й мені також.

Старий Тавін мовчки кивнув і зник за дверима.

— Ну, що ж ви не сідаєте? — Сована підійшла до гостей і, усміхаючись, провела їх до дивану.

Від неї йшла така енергія, якої Феліція не відчувала раніше — нова, особлива магія, сильна, первісна. Саме такою вона видалася Феліції. Поглянувши на Фірніета, вона зрозуміла, що і він спантеличений силою головної жриці, адже він раніше з нею не стикався.