Розділ 12.4

— Доброго вечорочка вам, любі дівчата! — старий зупинився за метр від них і посміхнувся.

— Доброго вечора. А ви хто? — Ірфла вийшла вперед.

— Сучасну молодь зовсім не вчать шанувати предків, — старий похитав головою, але посмішка залишилася на його обличчі. — Зрештою, я знаю, у вас усіх були причини мене не знати. Я Еміван Сетірам, ваш прапрадід, дівчата.

— Той самий, котрий убив свою першу дружину силою поглинання? — Ірфла дивилася на старого без посмішки. — Здається, саме вона була нашою з Елів прапрабабусею?

— Вона. Я не хотів, щоб так трапилося. Все вийшло з-під контролю, — старий почав розповідати, як усе сталося насправді, хоч Ірфла його й не просила. Мабуть, йому треба було сповідатись. — Мій брат спокусив мою дружину, я страшенно ревнував, розлютився, напав на нього. Ми боролися з братом за жінку, я розійшовся, почав поглинати всю його силу, а Ерфілія кинулася між нами, бажаючи його врятувати. Я вже не міг зупинитися, бо взяв надто багато, і згубив свою дружину. Брат ще дихав, коли я зрозумів, що накоїв. У гніві я просто добив його, щоб хоч якось справитися з тим болем, що затопив мою душу. Я кохав Ерфілію, я не бажав їй смерті, незважаючи на зраду, але моя ревнощі, моя лють, моя сила поглинання її згубили. Я втік разом із сином у крихітне поселення посеред лісу, де багато часу провів, вивчаючи свої сили. Там мені й допомогли приспати силу поглинання. Я хотів назавжди її позбутися, але мене відмовили. Сказали, що вона може стати в нагоді моїм нащадкам і я не в праві її у них забирати. Ось що сталося насправді.

— Через кохання люди роблять безумства. Мені не знати, — Ірфла, нарешті, трохи посміхнулася предку.

— Так, ти — дитя безумства своєї матері.

— Але що ви тут робите, магу Еміване? Ви ж не для того прийшли, щоб розповісти нам свою сумну історію? — Ірфла знову стерла з обличчя посмішку.

— О, кличте мене просто дідом Еміном. Ви всі, дівчатка. Близькі завжди моє ім'я так скорочували, — Ірфла коротко кивнула йому і він продовжив. — А прийшов я, щоб допомогти вам. Я знаю, як пробудити сплячу силу поглинання, щоб ви могли передати її Повелителям. Не впевнений, що це гарна ідея, але вирішувати вам.

— І як же її розбудити? — запитала Ірфла. Феліція та Елів усе ще мовчки стояли за її спиною, роздивляючись свого предка.

— Потрібно відвідати поселення Тоан, що посеред лісу на Сутінковому острові та знайти одну із жриць лісового храму. Вони зберігають давні таємниці, які недоступні іншим магам. Одна з таких жриць, Сована, допомогла мені приспати свою силу, але їхні знання допоможуть і пробудити її. Обов'язково згадайте ім'я моєї жриці та моє теж, тоді вам допоможуть. Я сказав їй, якщо одного разу мої нащадки захочуть повернути свою силу, то їм мають допомогти, і Сована погодилася. Феліціє, — Еміван Сетірам підійшов до неї, — дівчинко моя, ти єдина, хто зможе вибратися звідси і дістатися Сутінкового острова. Тож ось тобі мій амулет, — Еміван зняв з шиї мідний амулет із зображенням дерева, укладеного в коло, внизу якого висіла підвіска у вигляді трилисника. — Мені дала його Сована, це символ їхнього культу. Вони поклоняються лісу, їхня магія тісно пов'язана з природою. Покажи його теперішній головній жриці і вона тобі допоможе.

Феліція взяла амулет із рук Емівана та повісила собі на шию.

— Дякую вам, дідусю Еміне, — вона єдина з компанії щиро йому посміхнулася і стиснула зморщену старечу руку. Скільки часу провів тут цей старий? Він виглядав таким древнім. Феліція вирішила прямо запитати його: — А чому ви так довго тут? Скільки часу вже минуло?

— Багато, моя дівчинко, багато. Цілих 58 років. Я помер, коли мені було 83. Зараз мені 141 рік.

— Але хіба можна так довго залишатися? Я думала, людина доживає тут стільки, скільки їй належить, ну там, до 100 років максимум.

— Найчастіше так і трапляється, але дехто з нас затримується на більший термін. Кожен має свою долю. Я не можу піти. Мене не відпускають Повелителі. Адже я теж не віддав їм своєї сили. Я ж не знаю, як пробудити її самостійно. Так що все залежить від тебе, Феліціє.

— А ви вважаєте, що варто віддавати силу поглинання Повелителям? — Феліція, як і Фірніет, були згодні з Еділаном, що Повелителі задумали щось погане з їхніми силами.

— Не впевнений, але я не маю вибору. Я не хочу тут провести цілу вічність. Я хочу піти. Хочу переродитись і почати спочатку. Мені набридло тут стирчати.

— Але що, як приходити буде нікуди? — Феліція зазирнула старому просто у вічі. І в них вона побачила відбиток власних сумнівів.

— Не думаю, що Повелителі хочуть знищити наш світ. Може, змінять, так… Мені так здається. Але краще жити справжнім життям, дотримуючись їхніх порядків, ніж томитися вічність між життям і смертю. Я дряхлий старий — яка мені радість від такого існування? Я навіть жінку знайти собі не можу, — Еміван винувато опустив погляд. — Обидві мої дружини пішли у нове життя.

— Що ж, значить, виконаємо їхні умови і будь що буде, — підсумувала Феліція.

Еміван посміхнувся своїм праправнучкам і обернувся, щоб піти, але Ірфла його зупинила.

— Ходімо до нас на чай, дідусю Еміне, батько буде радий з вами познайомитись. Адже ви померли ще до його народження.

— Раз за життя з правнуками не встиг познайомитися, то хоч після смерті їх взнаю. Веди нас, Ірфло, я буду радий провести трохи часу з вашою родиною.

Всі разом вони повернулися в будинок Фелли та Еділана, чим неймовірно здивували його мешканців. Еміван знову розповів історію загибелі його першої дружини та розповів про жрицю з лісу на Сутінковому острові. Мабуть, він переживав, що дівчата могли неправильно запам'ятати його слова та щось перекрутити.

Після його візиту Феліція з Фірніетом вийшли надвір, щоб поговорити наодинці.

— Треба повертатися, Фел, — тихо сказав Фірніет. — І якомога швидше. Не подобається мені все це. Щось тут нечисто із цими Повелителями.

— Тоді вирушаємо вранці, так? — спитала Феліція.