Розділ 11.3

— Все-таки тобі пощастило з твоєю сім'єю, Елів, — я перша порушила тишу. — Ви разом, ви любите одне одного. У мене була лише мама, яка все життя мене пригнічувала і мною маніпулювала, причому усвідомила я це нещодавно. У моєму житті були моменти, коли мені здавалося, що я щаслива, мені взагалі моє життя видавалося безхмарним і таким, як треба, але…

— Але нові обставини показали тобі твоє життя під іншим кутом і ти зрозуміла, що помилялася? — продовжила за мене Елів. Вона напрочуд точно описала мої почуття. Ми були знайомі всього нічого, а між нами вже утворився міцний зв'язок. Ми — сестри, і цим все сказано.

— Саме так. Все життя я помилялася, а зрозуміла це лише незадовго до смерті. Я не встигла пожити, як хочу, не встигла нічого…

— Ти й про моє життя помиляєшся, Ірфло, — Елів спіймала мій погляд: її смарагдово-зелені очі дивилися мені просто в душу і я, нарешті, помітила, що в них немає щастя, тільки смуток, багато смутку. — Так, батьки мене люблять і я люблю їх, у нас ніби гармонія в сім'ї, але... Ти ж сама бачила, як моя мама мріє відправити мене у світ живих. Ти думаєш, вона питала, чи хочу я туди?

Я дивилася на сестру з подивом. Вона не хоче нормального, людського життя? Як таке може бути?

— Ти що хочеш тут залишитися? — запитала я гучним пошепком.

— Так. Я все життя провела в Обителі, іншого життя я не знаю. Я звикла, — Елів знизала плечима, ніби даючи зрозуміти, що справжнє життя для неї не більше ніж міф. Їй було добре тут. Неймовірно! — А ще я не хочу лишати батьків. Я не уявляю, як жити без них. Знаю, вони мене дочекаються тут. Але раптом у мене не вийде після смерті потрапити до Обителі? Я не зможу піти, знаючи, що, можливо, ніколи більше їх не побачу. Чорт, Ірфло, я не хочу жити, не маючи змоги розділяти з ними свої радості та прикрості! Якби тільки твої друзі знайшли спосіб пересуватися між реальним світом та Обителлю, тоді я могла б покинути це місце. Але й тоді не факт, що Повелителі дозволять мені постійно сюди навідуватися. Занадто багато «але» для повернення. Мені простіше залишитись тут.

— А ти казала мамі, що ти хочеш залишитися?

— Казала. Тільки вона і слухати не хоче. Вона вважає, що я повинна прожити повноцінне життя, забуваючи, що мені видніше, яке життя я вважаю повноцінним.

— Зовсім як моя, — я гірко посміхнулася. Які ж наші матері схожі!

— Не зовсім. Твоя мати чіпляється за тебе і хоче втримати поруч, думаючи більше про себе, ніж про тебе. Моя думає про мене, наплювавши на власні почуття. Але результат, звісно, один: вони обидві вирішують за нас.

— А що батько?

— Він вважає, що я маю сама вирішувати, хоча й не хоче, щоб я йшла.

— Він хороший.

— Так, і тобі треба з ним подружитися. Тато дуже хоче цього, тільки не знає, як до тебе підступитися.

— Я все життя жила без нього, думаючи, що він покинув нас заради іншої. Мама мені це навіяла. Я б і хотіла з ним зблизитись, але мені складно. Потрібно трохи більше часу.

— Чого-чого, а часу тут повно.

Ми обидві одночасно зітхнули. Я дивилася, як легкий вітер ворушить світле волосся сестри, як сонце спалахує в її очах, схожих на дорогоцінні камені і раптом дещо згадала.

— Стривай, Елів... Але ж твоя мама казала, що ти мрієш побувати у реальному світі.

— Побувати — мрію, так. І познайомитися зі всіма своїми родичами теж хочу. Але жити там, серед чужих мені людей, у незвичному для мене світі — ні. Точніше, спершу я мріяла. У дитинстві я вірила, що одного разу ми всі разом повернемося у світ живих і шалено цього бажала, але, подорослішавши, я зрозуміла, що піти зможу тільки я. Я не відразу зізналася батькам, що передумала, а коли нарешті повідомила, мама дуже засмутилася. Їй хотілося, щоб я пізнала всі радощі справжнього життя. Вони з татом дали мені все можливе з того, що змогли тут знайти, але багато чого я була позбавлена. Маму пригнічує той факт, що вона не може дати мені всього, от і рветься виправити свої помилки. У результаті, щоб її не засмучувати, я просто говорю, що не хочу з ними розлучатися, але й у реальному світі теж пожити хочу. Мені легше, коли мама думає, що я не хочу покидати Обитель через прив'язаність до неї та тата, а не тому, що не знаю, як там жити і боюся незвичного для мене світу.

— Ти так і не скажеш їй правди?

— Не знаю. Все одно поки що сенсу немає. Адже дорога назад нам невідома. Чекатимемо на твоїх друзів, тоді й вирішимо.

— Якщо вони прийдуть.

Я знову зітхнула. Я вже сумнівалася, що Феліція прийде за мною. Я втратила надію.