Розділ 11.2

Після обіду Елів потягла мене до своєї кімнати, але оскільки мама і Фелла залишилися вдвох на кухні, мені захотілося підслухати їхню розмову. Ми вислизнули разом з Елів на вулицю і стали біля відчиненого вікна, щоб все чути.

— Я завжди тобі заздрила, Фелло. Спочатку через кохання Еділана до тебе, а зараз взагалі до всього. Нехай ти прожила мало в реальному світі, але ти продовжуєш жити тут і твоє життя набагато краще за моє. Я своє життя прожила дарма. Стільки всього і марно. Навіть дочку не вберегла.

— Даремно ти заздриш, Вал. Моє життя ніколи не було ідеальним. Я — дочка Імператора і все моє життя було на виду. Я мала відповідати статусу, я не могла робити все, що мені заманеться. Єдине, у чому мені пощастило — кохання. Я зустріла кохану людину серед тих, кого мені пропонували в чоловіки і це справді великий успіх для принцеси. У вас, темних, дещо інакше, адже ви не маєте впливу на цілу Імперію. Ви набагато вільніші за нас. Чесно кажучи, я завжди заздрила вашій свободі, тільки ніколи цього не визнавала вголос до сьогодні. Світлій соромно заздрити темним.

Я тихо пирхнула. Дивні ці світлі: все, що стосується темної магії для них — чисте зло, але при цьому вони таємно нам заздрять. Все ж таки магія дуже неоднозначна штука.

— Отак нам все життя брехали, — у голосі мами чувся смуток. — Нас спеціально розділили різними магіями, посварили, а за фактом — ми зло, якщо чинимо погані вчинки, і добро — якщо творимо добрі справи. Тільки і всього. Не в магії справа.

— Пізно ми всі зрозуміли, так?

— Так, але краще пізно, ніж ніколи.

— То що, сокиру війни зарито, Вал?

— Думаю, можна й зарити. Тебе нічим не зачепити, як я дивлюся, а Еділан… Він все одно вибиратиме тебе, навіть під дією привороту.

— Ти все ще його кохаєш, Вал?

— Чесно кажучи, Фелло, я й сама вже не знаю… Я стільки років переконувала себе, що кохаю… Мені здається, я просто звикла його кохати. Для мене було принципом відбити його в тебе. А тепер усе це не має сенсу. Ми тут і це кінець.

— Ти не віриш, що прийдуть друзі твоєї доньки?

— Ірфла не хоче стежити за ними через портал, боячись, що побачене її розчарує. Але по ній видно, що вона зневірилася, що їх дочекається.

Я хмикнула. Я не те щоб зневірилася — просто перестала сильно сподіватися. Я реально дивилася на речі: навіть якщо Феліція прийде, мене вже не врятувати. Мабуть. Ось тому я не прагнула стежити за нею. Будь що буде. Не хочу ні сподіватися даремно, ні розчаровуватися. Час покаже, чи вийде щось.

— А ти що думаєш? — Фелла наполегливо вимагала прямої відповіді від мами.

— Гадаю, вони прийдуть. Фірніет Діманні досить наполегливий чоловік, як мені здалося, і в нього великий потяг до досліджень. Він не зможе прогавити можливість побувати тут. Для нього це своєрідний виклик. Так, Фелло, вони прийдуть. Просто не так скоро, як усі очікують. Я витратила не один рік, щоб знайти спосіб потрапити до Обителі і він підходить тільки для темних магів. Навіть якщо вони знайшли мої записи, вони не зможуть скористатися ними. Все залежить від того, коли їм вдасться знайти відповідний для світлих магів метод. На це може знадобитися багато часу.

— Ти ж забереш Елів із собою?

— Якщо Повелителі дозволять, то заберу. Тільки мені не хочеться йти без Ірфли.

— Але й забрати її ти не можеш.

— Не можу. Я ось думаю: може краще залишитися?.. Що я там забула в тому реальному світі?

— Своє непрожите життя, Вал. Ти ще можеш стати щасливою.

— Без дочки — ні.

— Якщо друзі Ірфли знайдуть спосіб повернутися звідси, то ти могла б її іноді відвідувати.

— Мене все одно мучитиме совість, що я насолоджуюся життям, а моя дочка тут доживає свого віку.

— Я думаю, вона не буде проти того, щоб ти пішла. Вона вже велика дівчинка і прагне приймати самостійні рішення.

— Знаю, але мені від цього тільки сильніше болить.

— Тобі треба відпустити її, Вал, як би складно тобі не було.

Мама нічого не відповіла, я почула тільки тихий схлип, а потім слова втішання від Фелли. Підслуховувати більше не хотілося і Елів запропонувала мені повернутися до будинку, але мені потрібне було повітря. Я потягла її у бік річки, яка наче манила мене своїм тихим дзюрчанням. Ми присіли на нагрітих несправжнім сонцем каменях одна навпроти одної і мовчали. Тиша заспокоювала, а мені зараз був дуже потрібний мир у душі.