Розділ 10.2

Сніг змінив Велланію. Ще недавно голі гілки дерев сиротливо тяглися до похмурого неба, а зараз вони прогиналися під вагою снігової перини. Світ навколо блищав і сяяв від великої кількості білого, так що очам було боляче, а бурульки на гілках дерев і під дахами будинків нагадували мерехтливі кристали. Зима у Велланії була чарівною, як і належить бути зими у магічному світі.

— Вдома давно таких снігових зим не було, — Феліція щільніше намотала шарф на шию, так що тільки ніс з-під нього стирчав та очі. — Я вже й забула, як гарно, коли весь світ укритий білою ковдрою.

— Ти ще вважаєш Землю своїм домом? — здивувався Фірніет. Феліція давно про неї не згадувала.

— Так, — Феліція винувато посміхнулася. — Я там народилася, провела все своє життя, а тут я лише 3 з половиною місяці. Звичайно, я вважаю Землю своїм домом. Там моє коріння.

— Ти ж не думаєш про те, щоб повернутися? — в очах Фірніета була тривога.

— Ні, звичайно, ти що, Фіре! — поспішила його запевнити Феліція і той видихнув із полегшенням. — Я звідти пішла не для того, щоб повертатися.

— Але ж у тебе там залишилися родичі.

— Єдинокровна сестра з мачухою та троюрідні сестри з їхніми батьками — не найближчі родичі. Сестри всі від мене молодші, найстаршій з них, троюрідній, Емілії, 17, ми з нею трохи більше спілкувалися останні роки, але все одно у мене з ними мало спільного. Коли я була маленькою, ми з дідусем часто ходили в гості до сім'ї його брата, але дід помер, коли мені виповнилося 10 і після того я стала рідше з ними бачитися. Для тата мамин дядько був чужим. Сама я зрідка приходила до них на свята, коли звали — ото й усе спілкування.

— Вони ж, як і ти, родичі Сетірамів, — нагадав Фірніет. — Брат твого діда ще живий?

— Так.

— І що, ніхто з них ніколи не розповідав вам, онукам, про магію?

— Чому ж? — Феліція посміхнулася. Спогади теплим пледом лягли їй на плечі, вони зігрівали зсередини, навіть на мороз їй було байдуже. — Вони вигадували дивовижні казки та розповідали нам вечорами. Я навіть пам'ятаю казки прадіда та прабабусі. Я встигла з ними познайомитись. Я тільки зараз усвідомила, що це були не казки. Цікаво навіть, чи сумує дідусь Ернест за Велланією, за магією?.. Адже він теж тут народився. Судячи з дати втечі, діду Ернесту було всього кілька місяців від народження, коли його сім'я залишила Велланію. Цікаво, чи має він велланійське ім'я? У записці нічого про нього не вказано.

— Може, його батьки дали йому і велланійське ім'я, але записувати його в сімейні архіви не стали.

— Знаєш, Фіре, а мені тепер хочеться спитати в нього, що він знає про Велланію. Може, він теж хоче повернутись, але не знає як? Думаю, мені треба буде відвідати їх, коли закінчимо з Ірфлою.

— Так і зробимо, — кивнув Фірніет. — Я також хочу побувати на Землі. А за єдинокровною сестрою ти не сумуєш? Адже ти з нею разом росла.

— Не дуже, — Феліція набрала жменю снігу і, зліпивши сніжок, запустила його в дерево. — Я злилася на батька за те, що привів у будинок жінку, хоч Ірина і була гарною людиною, не ображала мене, але й особливої уваги не приділяла. Поява сестри мене взагалі розлютила. Мені було 10, хотілося грати, а мене просили доглядати за нею, поки Ірина займалася іншими справами. Аліса постійно кричала, смикала мене за волосся — особливої любові я до неї не відчувала. А незабаром після її народження помер дідусь Ед і я почала зривати свій біль на мачусі та сестрі, поводилася погано. Я любила дідуся. Я досі за ним сумую, більше, ніж за іншими. Коли Аліса підросла, їй віддали мої старі іграшки, а я не хотіла їх віддавати. Вони ж були мої. Це теж не допомогло становленню хороших сестринських відносин. Тільки після смерті батька я почала до неї краще ставитися. Нам більше не було чого ділити. Нас поєднала загальна втрата. До того ж, ми всі були потрібні одна одній. Квартира, в якій ми жили, належала спочатку мамі і пізніше стала моєю, батько свого житла не мав. Я мала повне право вигнати з неї мачуху із сестрою, тільки тоді мені довелося б кинути навчання в університеті та йти працювати. Ми з Іриною домовилися, що вона мене забезпечує до закінчення навчання, а я дозволяю їм там жити. Ідучи, я залишила їм записку, що квартира тепер належить їм. Неофіційно, звичайно, мені ніколи було займатися документами, а ще я боялася, що вони почнуть ставити запитання. Або ж мені не вдасться переміститися в магічний світ. Я все зробила, коли Ірина з Алісою пішли у гості до своєї бабусі з ночівлею. Не сумую я за нею, — хитнула головою Феліція, наче сама себе переконуючи в цьому. — Зовсім ні.

— А я хотів би мати хоч якихось живих родичів, — зітхнув Фірніет. — Я давно втратив своїх. Дідусь прожив найдовше. Після смерті батьків саме він мене виховував.

— Ти мені про них майже не розповідав. Я пам'ятаю, що ти казав, що батько загинув від рук темних магів, а матір отруїли.

— Так, вони обидва вели активну боротьбу проти темних, за що й поплатилися. Я не люблю згадувати про них, мені все ще боляче, — зізнався Фірніет. — Мама могла досягти вершини у вивченні зілль, я від неї успадкував до них любов, але отрута її згубила. І яким хорошим спеціалістом була, а не розпізнала! Пізніше, вивчаючи той склад, я зрозумів, що можна було відчути наявність отрути в їжі і встигнути приготувати протиотруту, але потрібна була підвищена уважність. Якби мама перед кожним прийомом їжі уважно придивлялася і принюхувалась до страв, то змогла б розрізнити отруту. Але хто так робить? Її згубила безтурботність.

Фірніет важко зітхнув. Йому справді складно було говорити про батьків. Феліція взяла його за руку і вони мовчки гуляли по засніженій площі Тавії, сподіваючись, що зима заморозить увесь біль у їхніх поранених душах. Нагулявшись і добряче заледенівши, вони повечеряли в кафе і повернулися в теплі стіни дому. Потрібно було знову сідати за книжки, шукати шлях до Ірфли.