Розділ 9.2

З роздумів мене вивела поява матері. Вона все ще була невдоволена, що я знаходжусь у батька, вірніше, разом із Феллою. Маму сердило, що я знайшла спільну мову з її суперницею. Я втомилася воювати. Я нарешті усвідомила, що не хочу бути темною. Все своє життя я йшла за матір'ю, не маючи власної думки. Зараз я хотіла жити своїм життям.

— Ірфло, доню, бабуся з дідусем за тобою сумують, — мама намагалася звертатися до моїх сімейних почуттів. — Тобі треба з ними бути, а не тут.

— Я хочу бути тут. Відтепер я сама вирішуватиму, як мені жити, — мені нелегко було говорити мамі ці жорстокі слова, але вона надто загралася зі своєю гіперопікою. — Зрозумій, мамо, саме твої вчинки привели нас сюди. І якщо ти перестанеш на мене тиснути, можливо, ми знайдемо вихід. Ти не завжди маєш рацію. Жаль, що я так пізно це усвідомила, мамо.

Мама хотіла мені щось заперечити, але тут до нас вийшла Фелла з батьком.

— Добре, що ти прийшла, — Фелла привітала мою матір. — Еділан збирався відвести Ірфлу до Повелителів. Думаю, тобі теж варто сходити до них.

— Тоді пішли, — схоже, мама жодної хвилини не хотіла проводити в товаристві Фелли.

Батько одразу ж нас повів до виходу з ущелини. Ми вперше йшли втрьох — по суті сім'я, але такі чужі одне одному. Ми були близькі з матір'ю, але й між нею з батьком, і між мною з ним була прірва, а він... Здається, я йому подобалася, але ми так і не встигли до пуття взнати одне одного. Не було часу.

Ми йшли знайомою мені дорогою нагору, туди, звідки ми з мамою прибули. Піднявшись по горі, ми звернули ліворуч і довго йшли вздовж кромки гір, поки не підійшли до ще однієї ущелини. Шлях крізь неї був прихований у мерехтливому сріблястому тумані і я зупинилася, відчуваючи тривогу та хвилювання.

— Не бійся… доню, — батько стиснув мою руку у своїй, але хвилювання лише посилилося. Він вперше торкався мене і вперше назвав донькою. — Там безпечно.

Я почувала себе розгубленою. Одночасно хотілося висмикнути свою долоню з його, крикнути йому в обличчя «ти нас кинув!», втікши опісля кудись далеко і виплакатися, і притиснутися до його надійного плеча, відчути ту силу та впевненість, яка в ньому була. Але я не зробила нічого з цього, просто мовчки кивнула і дозволила йому провести мене крізь густий туман.

Я не встигла нічого відчути, як уже вибралася з ущелини. Моєму погляду відкрилася похмура долина, оточена горами, як і будинок мого батька, тільки трохи більша. Посеред долини немов непроникний для світла дорогоцінний камінь розлилося глибоке темне озеро, майже чорне, від якого йшли тонкі павутинки річок. Низькі сірі хмари майже торкалися верхівок гір і здавалося, ніби тебе в них засмокче як у портал і ти опинишся в місці набагато гіршому, ніж це.

Я знову зупинилася, але вже від страху — він витав тут просто в повітрі. Навіть мама його відчула. Вона обійняла себе руками, сіпнувши плечима, наче їй було холодно і пробурчала:

— Моторошне тут місце.

І тут батько зробив дивовижну річ: не відпускаючи моєї руки, він підійшов до мами та іншою рукою обійняв її за плече. Від несподіванки вона навіть здригнулася і по її губах пробігла тінь посмішки, але мама одразу ж прибрала її, знову начепивши на обличчя маску невдоволення.

— Знаю, але тут безпечно. Просто атмосфера похмура. Думав, тобі така до душі. Твій палац — той ще жах.

— Ніколи не думала про нього з такого боку, — мама ніяково знизала плечима і вивільнилася з-під батьківської руки. Схоже, вона почувала себе незручно. — Куди далі? Де ці Повелителі? Я їх не бачу.

— Он за тією аркою, — батько вказав на кам'яну арку природного походження, навколо якої теж клубився туман. — Пройдемо і опинимося біля їхнього палацу. Давай руку.

Мама неохоче простягла руку батькові і ми втрьох пройшли крізь арку майже як справжня родина.