Розділ 6.4

Ми зустріли бабусю на виході з ущелини. Вона відвела нас до дідуся та його двоюрідного брата — вони жили по сусідству. Їхні будинки теж виглядали цілком затишними, але оздоблені були у звичних для мене похмурих тонах — сіра цегла, темне дерево. Житла інших людей відрізнялися від наших — у когось яскравіша хата, у когось просто світліша. Кожен будував на свій смак. У поселенні, що розкинулося посеред долини, жили не просто різні люди — тут пліч-о-пліч жили темні та світлі маги.

Я була така рада знову побачити дідуся, обійняти його, поговорити. Тільки він сумував, що я прийшла до нього так рано. Нехай він і скучив за мною, але хотів би, щоб я прожила до старості, а не померла у розквіті літ.

Ми провели приємний вечір у родинному колі, тепліший, ніж у будинку батька, адже тут були ті, кого я добре знала. Хоч бабусю я і не знала за життя, але я любила її з розповідей дідуся. Він багато мені про неї розповідав.

У будинок батька ми повернулися лише наступного вечора. Я хотіла прийти раніше, але бабуся з дідусем мене не відпускали, показували своє поселення, розповідали про своє життя тут, та й мама не особливо рвалася до батька. Їй важко було бачити його в компанії іншої жінки, у неї все ще були почуття до нього, незважаючи на злість і образу. Мама страждала від того, що навіть смерть їх не розлучила, а навпаки — з'єднала та подарувала щастя, яке мій батько та його принцеса втратили через матір.

Я дивно почувалася поряд з батьком, втім, він теж. Я більше тяглася до Елів. Мені завжди хотілося мати сестру, але мама була однолюбкою і вступати в нові стосунки, заводити ще дітей вона категорично відмовлялася. Я так зраділа, коли дізналася про Ейтну, а зараз у мене аж дві молодші сестри! Жаль тільки Ейтна і Елів не можуть познайомитися. Хоча, якби Ейтна прийшла сюди… Але я не повинна її сюди кликати. Вона слабкий маг, тут більше користі буде від Феліції.

До нашого приходу Феллінія підготувала все необхідне для занурення у чужий сон. Вона вручила нам мішечок з трав'яною сумішшю і кілька прозорих, трохи блакитнуватих кристалів на мотузку.

— У мене буде одне прохання в обмін на допомогу, — Феллінія говорила тихо, ніби боялася, що її хтось почує. У її лабораторії ми були лише втрьох.

— Яке? — запитала мама.

— Вал, якщо знайдеш шлях назад, забери з собою мою доньку. Вона ж не мертва, — у зелених очах принцеси світилося таке благання, що на місці мами я відразу б погодилася. — Вона стане втіхою для моїх батьків та брата. Елів зробить так, що за тобою перестануть полювати. Вона всіх примирить.

— Ти хочеш примирення? — здивувалася мама.

— Я ж світла, — посміхнулася Феллінія, а в її очах заблищали сльози. — Я не хочу зла. Я давно тебе пробачила. Нехай світ стане кращим. Час закопати сокиру війни в землю. А я подбаю про твою дочку тут, якщо вона не зможе покинути Обитель. Згодна, Вал?

— А що про це думає Еділан?

— Він не хоче відпускати Елів. Тому й говорю пошепки. Але сама Елів мріє побувати у справжньому світі. Нам слід давати нашим дітям жити тим життям, якого вони хочуть, а не тримати їх біля своєї спідниці до старості. Хіба ні?

— Ти маєш рацію, — несподівано для мене погодилася мама. — Я вже достатньо напартачила зі своєю донькою, щоб зрозуміти: я не просто погана людина, я — погана мати. Настав час все виправляти. Демони з тобою, Фелло, давай попрацюємо разом.

— Чудово, — Феллінія витерла сльози і її посмішка з сумної та втомленої перетворилася на радісну. — Кристал вішається на шию, — пояснила вона нам з мамою, — щоночі новий. Чай повинен настоятися протягом півгодини, а перед його прийомом потрібно лягти і подумати про людину, в сон якої хочеш проникнути. Ти відразу провалюєшся в сон, чай має сильний снодійний ефект до того ж.

— Зрозуміло, дякую, — кивнула мама і потягла мене до виходу. — Ходімо, доню.

— Ні, — заперечила я. — Я залишусь тут. Хочу, щоб мене проконтролювали. Можна ж мені залишитися на ніч?

Я впевнено дивилася в очі Феллінії, без благання, але і без зухвалості. Я хотіла узнати її краще, хотіла зрозуміти, чому батько вибрав її, а не матір. До того ж, якщо я залишуся тут, а мама піде, вона за мною буде приглядати. Вона пообіцяла моїй матері. Думаю, слово світлих має вагу, воно — не порожня обіцянка.

— Звісно, залишайся. Тільки в нас немає гостьових кімнат. Або диван у вітальні, або спи разом з Елів, у неї ліжко велике. Думаю, вона не буде проти.

Я бачила, що мама нахмурилася і дуже хоче сказати щось погане, але вона стрималася. Мовчки кивнула і пішла. Вона на мене образилася, так, але я мала право так вчинити і мені не було соромно.

Залишок вечора пройшов у ніякових розмовах і спробах краще дізнатися один про одного. Батько мене розпитував про моє дитинство, Елів ставила питання про життя в реальному світі, Феллінія в основному мовчала, але поводилася дружелюбно. Вона нагодувала нас смачною вечерею і напоїла чаєм із пирогом. Те відчуття порожнечі, відсутність втоми, бажань та природних потреб було перехідним етапом між життям та смертю. Тут люди так само харчувалися і спали, жили звичайним життям. Деякі могли обходитися і без їжі, тому що двічі померти не можеш, але люди звикали їсти за життя та відчували психологічний, а деякі навіть фізичний, дискомфорт без їжі та сну. Так мені пояснив батько. Єдине, чого не могли тут робити люди — розмножуватися. Елів стала винятком, тому що зачата була за життя і потрапила сюди ще живою. Батько з Феллінією вважали, що такі випадки могли бути і до них, але нічого про це не чули. Вони взагалі мало цікавилися тим, що відбувається в Обителі, просто доживали свій вік в тиші та спокої.

Пізно ввечері я влаштувалася зручніше в ліжку Елів, поряд зі своєю сестричкою, і випила приготовлений Феллінією чай. Не встигла я покласти голову на подушку, як поринула в сон. Я опинилася на галявині в Зачарованому лісі, а попереду мене збирала гриби Феліція, як у той раз, коли ми там зустрілися.

— Феліціє! — гукнула я.