Розділ 5.3

Сутінковий острів зустрів їх густим хвойним лісом відразу позаду порталу. Незважаючи на велику кількість будівель попереду, у Феліції зовсім не було відчуття, що вона в місті. Вона ніби опинилася в лісовій гущавині — запашній, тихій, затишній. Тим не менш, вони знаходилися в столиці Сутінкового острова — у місті Тімакі.

— Здивована? — спитав Фірніет, помітивши, з яким інтересом Феліція озирається довкола.

— Так. Не чекала, що тут суцільні ліси.

— Сутінковий острів здебільшого безлюдний. Тут лише три великі міста та п'ять сіл. Проте людям тут подобається. Єднання з природою, віддаленість від темних магів — що ще потрібно людині для простого щастя?

— Комусь більше до вподоби великі міста, — заперечила Феліція.

— Для них є материкова Велланія. А тобі що більше до вподоби, Фел?

— Природа. Вона заспокоює. Занадто галасливі міста на мене тиснуть. Твій будинок якраз на мій смак.

— А я через роботу його зовсім закинув. Що ж, будемо там заново обживатися. Нам ще канікули у ньому проводити.

За розмовами вони непомітно дісталися королівського палацу. Феліція вже їм не дивувалася. За такий короткий час, що вона перебувала у Велланії, Феліція звикла зустрічатися з королівськими особами і відвідувати їхні палаци. Палац Імператора Велланії, палац темних магів в Етіренії, а тепер і палац Сетірамів — правителів Сутінкового острова. У житті на Землі вона собі такого навіть уявити не могла, а тут вона спілкувалася з ними, ніби й сама була королівської крові. Втім, сила в ній текла саме королівська, можливо, це і впливало на самооцінку Феліції.

Біля воріт палацу, поруч зі стражниками, на них чекав витончено одягнений підліток років 15-16. Ледве побачивши їх, він широко посміхнувся, несподівано підморгнув Феліції і, недбало торкнувшись рукою свого довгого світлого волосся, привітав гостей:

— Ласкаво просимо до палацу Сетірамів, майстре-магу Фірніете та Феліціє! Я Еділан II і сьогодні я ваш гід.

— Я так розумію, ви наймолодший з дітей Евікура, Ваша Високосте? — Фірніет посміхнувся, звертаючись до хлопчика.

— Саме так, — кивнув юний принц. — Але прошу вас, не називайте мене високістю, я надто молодий для всього цього.

— Як забажаєте, юний Еділане. А чому ви самі нас зустрічаєте? Невже слуг не знайшлося?

— Ах, майстре-магу Фірніете, тато вважає, що мені треба займатися чимось корисним, наприклад, супроводжувати гостей у дім та розважати їх до його появи. Це краще, ніж якби я страждав від безділля і внаслідок цього шукав пригод на свою… голову.

— Розумно, — погодився Фірніет.

Феліція дивилася на молодого принца з усмішкою. Він виглядав гідною молодою людиною, освіченим і вихованим, але в його очах виблискували задерикуваті вогники, які говорили про те, що хлопець той ще бешкетник. Схоже, він бавився, одягнувши на себе маску величного принца.

— Ви ж добре знали мого покійного дядька, так? — принц засипав своїх гостей запитаннями, проводжаючи до палацу. Навколо нього розкинувся величний сад з соснами, ялинами, дубами та кленами, який більше скидався на маленький ліс і без проводжника справді можна було заблукати.

— Так. Я мав честь у нього навчатися, коли був вашого віку.

— Він справді був неперевершений і мав велику популярність у жінок?

— О так, він міг звести з розуму будь-яку, — засміявся Фірніет. — Навіть самій темній принцесі. Ось тільки любив він завжди одну і кордонів з доброї волі не переходив.

— Ах, мені б його чарівність!.. Жаль, у мене не такі проникливі очі, як у дядька. Сині — вони такі загадкові, а в мене лише блакитні, — хлопчик сумно зітхнув. Схоже, його справді засмучували власні очі.

— Блакитноокий блондин — це гарно, — підбадьорила хлопця Феліція. — Ви чарівні, принце Еділане.

— Ви зачаровані мною, леді? — принц грайливо підморгнув Феліції.

— Юний принце, ця леді для вас застара буде, — осадив хлопця Фірніет. — А ще вона моя.

— По-моєму, це ви старуваті для неї, — засміявся принц і, відчинивши перед ними двері палацу, поспішив увійти всередину.

— Зухвалий юнак, далеко піде, — замість розсердитися, Фірніет навпаки розвеселився. Повернувшись до принца, він спитав: — Куди нам далі?

— До кабінету. Тато чекає на вас там. Слідуйте за мною.

Принц Еділан провів їх до кабінету свого батька і, постукавши, увійшов першим.

— Гості прибули, любий батьку! — принц награно вклонився і пропустив гостей до кабінету короля Евікура Сетірама.

— Закінчуйте блазнювати, Еділане, — король Евікур насупився, але на губах його грала посмішка. — Краще попроси слуг подати нам чаю.

Принц кивнув і миттю зник, зачинивши за собою двері. Евікур Сетірам підійшов до своїх гостей і, привітавши, вказав на крісла.

— Що ж, розташовуйтесь. Зараз нам подадуть чай з пирогом, а поки що викладайте з чим прийшли. Імператор мене заінтригував.