Розділ 3.2

— Я б могла повернутися, але для тебе шляху назад немає. Зілля діють недостатньо швидко, щоб можна було зцілити тебе. А інших способів урятувати тебе немає, ти ж розумієш, Ірфло.

Я це розуміла. Але я не почувала себе мертвою і так хотілося вірити, що це місце мене зцілило. Тільки це все ілюзія. У світ живих я, мабуть, повернуся з ранами. Зі смертельними ранами. Як би ні гірко мені було це усвідомлювати, але факт залишався фактом — для мене життя поза Обителлю немає.

— Тоді йди без мене, — запропонувала я мамі. Їй нема чого тут стирчати. Вона ще може жити. — Залиш мене. Потім, помираючи, знову прийдеш. Я почекаю, як на тебе чекала бабуся.

— Ні, — заперечила мама. — Ніколи. Тільки разом. Я знайду спосіб. Без тебе мені не жити.

— Ти стільки лиха наробила, мамо. Тобі треба його виправити. Я не хотіла б жити у світі, де моя мати уособлення зла. Я не хочу туди повертатись. Мій час вийшов, а ти ще можеш усе змінити. Заради мене прошу.

— Без тебе я нічого не зможу, Ірфло. Ти усе що в мене є. Ти все, заради чого я живу, доню.

Мама притягла мене в свої обійми і поцілувала в маківку, зовсім як у дитинстві. Мені так хотілося, щоб можна було повернутись разом, мені важко було її відпускати, але я розуміла, що так буде правильно. Вона має ще пожити. Вона має все виправити, щоб я могла нею пишатися. Тому що зараз у мене була тільки моя любов, яка хоч і заплющує очі на недоліки, але все ж бачить їх і шкодує про них. А я хотіла мамою пишатися, а не лише любити. Я знала, що вона ще зможе все виправити, адже вона сильна, вона в мене розумна.

Рано вранці, тільки-но світло прорізалося крізь завісу сірих хмар, що низько нависли над землею, ми покинули свій притулок. Холодний пронизливий вітер забирався до нас під одяг і хотілося повернутися назад під крило рятівних стін, але на нас чекали в іншому місці. Бабуся повела нас до вже знайомої мені ущелини. Те містечко, що постало вчора моєму погляду з висоти скелі і було нашою ціллю. Там на нас чекав мій дідусь. Його вже 3 роки не було з нами і я ніколи не припускала, що побачу його знову. Я ж не думала, що він після смерті потрапив до Обителі неупокоєнних. Я вважала, що він переродився у новому житті, як і належить. Мені не вистачало його, але я не хотіла йому такого життя, а ось він залишився. Заради мене, заради мами. Напевно. А може йому просто хотілося ще трохи пожити. Я не могла не радіти нашій близькій зустрічі. Дід завжди знаходив для мене час і розповідав дивовижні історії зі свого минулого. Незважаючи на те, що він люто ненавидів світлих магів, він завжди мене любив і ніколи не дорікав тим, що я наполовину світла.

Обережно спускаючись вузькою стежкою, видовбаною в скелі, ми йшли все ближче до цілі. Страх кудись зник. Напевно, він розчиняється, коли ти розумієш, що мертва. Минулої ночі я нарешті прийняла свій стан. Однієї смерті не уникнути, а двом не бувати. Так, здається, кажуть?

Спустившись зі скелі, ми пішли вузькою стежкою крізь негустий хвойний ліс. Тут не було мертвих дерев, як нагорі. Красиві пишні ялинки та тонконогі сосни м'яко торкалися нас своїми лапками, ніби вітаючи. Я зірвала хвойну голочку і потерла її поміж пальців — знайомий аромат пробуджував приємні дитячі спогади про святкування Нового року. Я, мама та дідусь — нас завжди було троє і ми завжди були щасливі. Зараз ми знову разом, тільки тепер нас більше. Я завжди мріяла познайомитися з бабусею, дід дуже багато про неї розповідав, він навіть після її смерті не переставав кохати — і ось вона тут, і ось ми разом. Справжня родина, лише тата не вистачає.

Занурена у свої роздуми, я не помічала нічого навколо, але коли щось промайнуло між соснами, я різко зупинилась і придивилася.

— Хто тут? — я була впевнена, що поряд блукає людина, а не залишкова енергія чи ще якась сутність.

Від сосни відокремилася тінь і легко випливла переді мною на стежку. Світловолоса дівчина в світлому вбранні — вона була такою схожою на привида, що створювалася ілюзія, ніби вона пливе, а не ходить. Тільки очі її горіли смарагдами, наче самі ялинки відбивалися в них. Лісовий дух — відразу подумалося мені. Я хотіла посміхнутися і пройти повз, але, кинувши ще один погляд на дівчину, завмерла: вона мені когось нагадувала.

— Ось ми й зустрілися, сестро, — світловолоса зробила крок у мій бік, а я продовжувала стояти на місці, не в змозі навіть поворухнутися. Яка до біса сестра?