Розділ 3.1

Ірфла

Мені здалося, що жінка хоче на мене напасти, але вона лише торкнулася моєї щоки рукою.

— Ти що злякалася? Не впізнала мене? — у голосі жінки звучала образа.

Я розплющила очі, придивилася до її рис — щось невиразно знайоме було в них. Я десь бачила цю жінку, тільки… тільки тоді вона була молодша!

— Бабуся Данора?! — я нарешті зрозуміла, хто переді мною стоїть. Ось тільки в моїй голові не вкладалося, чому бабуся виглядала старою. Вона ж померла молодою, коли моя мама була ще дитиною.

— Вона сама, — бабуся посміхнулася.

— Але чому ти так постаріла? Хіба тут продовжують жити? — я мала відразу в усьому розібратися.

— Ми доживаємо тут свій вік, якщо хочемо. Ми старіємо, їмо, спимо — як і люди. Тільки ми замкнені тут назавжди. Щоправда, із особливими умовами. Все залежить від того, яку угоду ти складеш із повелителями. Вони тут усім заправляють.

Я дивилася на бабусю у всі очі. Я не могла повірити, що це вона, але переді мною була саме моя бабуся — Данора Етірель, яка померла 39 років тому. Я звикла бачити її на фотографіях — молодою жінкою, а зараз переді мною стояла жінка похилого віку зі зморшками на обличчі, в якій ледве можна було впізнати красуню Данору.

— Розкажи, що з вами трапилося, Ірфло? Чому ви з мамою тут опинилися?

— А з нею все добре? — я кинула стривожений погляд на маму.

— Вона просто спить.

Я підійшла до мами, щоб переконатися — вона справді спала. Тоді я опустилася в крісло навпроти і все розповіла бабусі. Усю мою розповідь вона слухала мовчки, не перебиваючи, і тільки коли я закінчила, сказала:

— Значить, Валідана не вмерла, а просто втекла, ти ж ледь не загинула… Але не загинула. Не все так погано, виходить.

— Ми зможемо повернутись? — я з надією подивилася на бабусю.

— Не знаю, — бабуся похитала головою. — Повелителі так просто не відпускають. Їм потрібні наші сили. Харчуючись ними, вони підтримують цей вимір. Без магічної енергії він давно перестав би існувати.

— Але мама казала, що люди раніше знали шлях назад. Чи це лише легенда?

— Не легенда. Для живих шлях назад справді є, але я його не знаю. Ніхто з тих, хто живе тут не знає. Вам потрібна допомога із світу живих.

— Легко сказати! — я хмикнула. — Вони ж навіть не знають, куди ми втекли.

— Так, не позаздриш. Але тут можна жити, — бабуся підбадьорливо посміхнулася.

Тільки я не хотіла тут жити, серед мертвих, у похмурому сірому вимірі. Я хотіла дихати свіжим гірським повітрям, прогулюватися босоніж пляжем, потопаючи по щиколотки в солоній воді... Хотіла, зрештою, закохатися!

— Хто тут?.. — мама раптом розплющила очі і, побачивши, хто з нею поряд сидить, одразу підскочила. — Мамо?! Це ти?

— Це я, — бабуся кивнула, посміхаючись, і простягла до мами руки. — Я не могла піти, не побачивши тебе знову, люба.

— Мамочко!.. — мама розплакалася і пригорнулася до своєї матері. — Як же я сумувала!

Бабуся довго гладила маму по голові, заспокоюючи та втішаючи. А я мовчки дивилася на цю сімейну сцену і дивувалася: ніколи не думала, що моя мама здатна плакати. Вона завжди була сильною жінкою, суворою та владною, а зараз я бачила перед собою слабку, втомлену жінку, якій потрібний захист та надійне плече.

— А тато? Він також тут? — спитала мама у бабусі, досхочу наплакавшись.

— Так. І його кузен Намін Нагор. Ми приглядаємо за вами.

— А що так можна? — здивувалася я.

— Так, вода із зачарованого озера показує нам світ живих за бажанням. Але ми не слідкуємо за вами постійно.

— То ти бачила, як ми потрапили сюди, тому й прийшла? — запитала мама у бабусі.

— Ні. Я просто відчула, що ти тут, Валідано, і пішла тебе шукати. Лягайте спати. Вранці підемо до нашого поселення. Вночі тут блукати небезпечно — прокидаються всякі сутності, залишкові явища магів, що пішли назавжди.

Попивши чаю із сухарями, ми розійшлися по кімнатах. Бабуся — в одну спальню, ми з мамою — в іншу. Я б воліла побути одна, але мама потягнула мене з собою, їй хотілося, щоб я була поруч.

— Мамо, скажи мені правду… — попросила я. — Мій батько, адже він не зраджував тебе? Ти просто зачарувала його, а коли закляття спало, то він і залишив тебе. Так?

— Бачу, тобі вже розповіли, — мама тяжко зітхнула. — Так, все вірно. Я погана темна відьма, приворожила світлого мага, а потім з ревнощів убила кохання всього його життя. Думала, це мене зробить щасливою. Тільки я все зруйнувала. Отака я жахлива жінка, доню.

— Ти не жахлива, — мені стало шкода маму і я взяла її за руку, нехай вона бачить, що я з нею попри все. — Просто ти припустилася помилки.

— Багато помилок було, — мама гірко посміхнулася. — Але я була молода і не хотіла, щоб мене вважали слабкою. Я не могла бути тією, кого покинув чоловік. Я не могла програти. Але я програла.

— Ти не програла. У тебе є я. Тільки давай ти більше не брехатимеш і не будеш мною маніпулювати? Інакше й мене втратиш.

— Добре.

Ми замовкли. Вітер завивав крізь щілини у вікнах, наганяючи тривогу та тугу. Хотілося опинитися в більш затишному та теплому місці, але я була рада, що ми хоча б разом. Я більше не тримала образ на маму. Я її зрозуміла. Але було ще щось, про що мені хотілося запитати.

— Мамо, а ти ніколи не цікавилася світлою магією?

— Ні, — відповідь мами була надто швидкою і різкою. Здавалося, її навіть обурило моє запитання.

— Але чому? Хіба темрява не робить тебе гіршою? Хіба тобі подобається бути поганою?

— Не темрява робить тебе доброю чи поганою, а тільки вчинки, — заперечила мама. — Люди помилково вважають світлу магію доброю, а темну — злою. Так, у темній магії є заклинання та сили, які дають перевагу, які сіють зло, але все залежить від того, як ти їх використовуєш. Темна магія дає більше можливостей, ти володієш всім світом і ні перед ким не відповідаєш. Вона не накладає сотні обмежень, як світла.