Розділ 16

Наступний день почався майже так само, як і попередній. Я прокинулася від перших сонячних променів, що пробивалися крізь вузьке вікно. Щойно Люмі почув кроки за дверима, миттєво шмигнув під ліжко, залишивши назовні лише кінчик хвоста.

За кілька секунд після стуку до кімнати зайшла Ніель із тацею. Окрім звичного сніданку, сьогодні на столі опинилася ще й велика миска зі смаженим м'ясом. Поставивши її переді мною, покоївка на мить завмерла й здивовано подивилася то на миску, то на мене.

- Пані Авроро, ви впевнені, що зможете все це з'їсти? - обережно запитала вона. - Це порція на двох дорослих чоловіків.

Я безтурботно махнула рукою.

- Хочу трохи набрати ваги. Кажуть, для цього треба більше тваринного білка.

Ніель розгублено кліпнула, ніби намагалася зрозуміти, чи жартую я.

- Якщо, так потрібно... - вона невпевнено всміхнулася. - Смачного.

- Дякую.

Щойно двері зачинилися, я тихенько покликала:

- Люмі, можна.

З-під ліжка одразу визирнула знайома фіолетова мордочка. Переконавшись, що ми залишилися самі, дракончик швидко підбіг до столу.

- Так, ненажеро, це все для тебе.

Люмі радісно фиркнув і без жодних вагань занурив мордочку в миску. Я лише посміхнулася, підтягнула до себе свою тарілку й тихо пробурмотіла:

- Добре, що хоч у нас із тобою смаки різні. Інакше я б уже давно померла з голоду.

Після сніданку я швидко привела себе до ладу у ванній, одягнула форму помічниці наставника й поспішила на тренування.

Магічний GPS, як я вже встигла охрестити карту, слухняно проклав мені маршрут. За кілька хвилин я вже виходила на полігон, куди саме почали збиратися адепти. Вони жваво перемовлялися між собою, готуючись до чергового заняття, навіть не підозрюючи, що сьогодні я прийшла сюди не лише спостерігати.

Ловець, як і завжди, стояв посеред полігону, заклавши руки за спину. На його обличчі не було жодної емоції, поки адепти збиралися навколо, а погляд спокійно ковзав по кожному з них.

Я підійшла ближче з широкою усмішкою.

- Доброго ранку, пане наставнику.

- Я не твій наставник, - буркнув він, навіть не подивившись у мій бік.

- А хто ж тоді?

- Я твій начальник. А ти мій помічник.

Я театрально задумалася.

- Тоді як мені до тебе звертатися? Пане господарю?

Я ще ширше посміхнулася й багатозначно пограла бровами. Цього разу він усе ж повернув голову. Наші погляди зустрілися.

Його очі були абсолютно спокійними. Без злості. Без роздратування. Але в тому холодному, попереджувальному погляді читалося стільки, що бажання жартувати кудись миттєво випарувалося.

- Не перегравай, Авроро, - тихо промовив він.

Я слухняно підняла руки вгору, ніби здаючись.

- Добре-добре, пане Ловцю. Найкращий в світі начальник!

Кутик його губ ледь помітно смикнувся.

- Уже краще.

Я тихо фиркнула.

- Зануда.

- Я почув.

- На це й був розрахунок.

На мить між нами запанувала тиша, після чого Колін важко зітхнув і, похитавши головою, повернувся до адептів.

- Шикуйтесь! Сьогодні працюємо в парах.

Я ледь усміхнулася.

Все-таки один маленький жарт я сьогодні виграла.

Коли всі адепти розбилися по парах і розпочали розминку, я відійшла трохи вбік, уважно спостерігаючи за Ловцем.

Він неквапливо обходив полігон, зупиняючись біля кожної пари. Десь поправляв комусь стійку, десь легенько відсував лікоть чи повертав стопу під правильним кутом. Його рухи були впевненими й точними, без жодної зайвої метушні.

- Нижче центр ваги.

- Не стискай руків'я так сильно.

- Якщо так поставиш ногу, то перший же сильний удар виб'є тебе з рівноваги.

Голос Коліна залишався спокійним, але таким, що хотілося слухатися без жодних заперечень. Він не кричав і не принижував адептів за помилки, лише коротко пояснював, як зробити краще, щоб уникнути травм і довше протриматися в реальному бою.

Я мимоволі усміхнулася.

Все ж таки він хороший наставник, хоч і буркотун неймовірний.

Коли з розминкою було покінчено, Ловець став поруч зі мною й голосно звернувся до адептів:

- А тепер спаринг! - розмови миттєво стихли. - Той, хто дійде до фіналу і виграє, отримає дозвіл залишити територію Академії на найближчі вихідні.

У строю одразу здійнявся радісний гомін. Декілька адептів навіть усміхнулися один одному, ніби вже уявляли себе за воротами Академії.

А ось це вже хороший стимул, — подумала я.

- Переможець визначається першою кров'ю, - спокійно продовжив Колін. - Кожен із вас має право самостійно обрати зброю. Ніяких серйозних травм! Давайте пошкодуємо людей з медичного корпосу.

Адепти майже одночасно рушили до стійок із тренувальною зброєю, уважно оглядаючи мечі, списи, сокири та кинджали. У повітрі відчувалося приємне хвилювання, сьогодні вони билися не лише за оцінку наставника, а й за шанс хоча б на кілька днів вирватися за межі Академії.

- А мені теж можна взяти участь? - тихо запитала я, нахилившись до Коліна.

Він нерозуміюче подивився на мене.

- Навіщо?

- Ну я теж хочу прогулятися містом. - Я невинно знизала плечима.

Колін декілька секунд мовчав, ніби намагався зрозуміти логіку моїх слів.

- Авроро, ти не адептка Академії.

- І?

- І тобі не потрібно вигравати спаринг, щоб отримати дозвіл вийти за її межі.

Я кліпнула.

- Тобто?

- Ти можеш залишати Академію у будь-який вільний час, - спокійно пояснив він. - Але бажано в супроводі мене або Кайрена.

Я застигла.

- Серйозно?

Він кивнув.

- Так.

- І чому ви мені про це не сказали?!

- Ти не питала.

Я аж відкрила рота від обурення.

- Та я тут уже стільки часу сиджу в чотирьох стінах, як у золотій клітці!

- Звідки я мав знати, що ти хочеш вийти?