Розділ 15

Ми з Кайреном йшли до моєї кімнати в повній тиші. Коридорами Академії лунало лише тихе відлуння наших кроків.

Ректор задумливо перебирав у пальцях кам'яні чотки. Кожна намистина тихо вдарялася об іншу, створюючи дивний заспокійливий ритм. Здавалося, він був повністю занурений у власні думки.

Я ж думала зовсім про інше.

Де я залишила той триклятий щоденник?

У голові одна за одною спливали всі місця, куди я могла його сховати.

Під ліжком? Ні.

У столі? Теж ні.

Раптом мене наче струмом вдарило.

Шафа.

Я поклала його між складеним одягом. Полегшено видихнула. Якщо він і досі лежить там... То Кайрен навряд чи випадково його знайде. Я крадькома подивилася на чоловіка, що мовчки йшов поруч.

Пробач.

Можливо, колись я покажу тобі цей щоденник. Але не зараз. Зараз я й сама не розумію, ким є насправді. І якщо мої здогадки правильні, то одна необережно сказана правда може коштувати мені свободи.

Або навіть життя.

Я не знаю, як люди цього світу поставляться до жінки, яка здатна створювати цілі світи. Чи повірять вони мені? Чи вирішать, що таку силу потрібно контролювати? У гіршому випадку мене можуть перетворити на живий артефакт.

Замкнути. Досліджувати. Змушувати творити нові світи, відкривати портали або відновлювати зруйновані. Від самої цієї думки стало моторошно.

Ні.

Поки я сама не зрозумію, що відбувається, поки не прочитаю щоденник до останньої сторінки. І поки не буду впевнена, що можу довіряти хоч комусь.

Ця таємниця залишиться тільки моєю.

Коли ми піднялися на поверх, де знаходилася моя кімната, то застали Ловця під дверима. Він стояв, недбало спершись плечем об одвірок, зі схрещеними на грудях руками й задумливо дивився кудись у підлогу.

При вигляді його охайної форми, акуратно зав'язаного білого волосся у хвіст і тієї дивної зосередженості, в мене сама собою розквітла усмішка. Серце зрадницьки вдарило трохи швидше.

Який же він все-таки гарний, зараза.

Зараз він нагадував мені великого вірного пса, який терпляче чекає господаря біля дверей. Але щойно він підняв голову й побачив мене поруч із Кайреном, його погляд миттєво змінився. Спокій зник. На його місце прийшло щось дивне.

Я насупилася. Що я знову пропустила? За секунду до мене дійшло. Точно! Я ж сама попросила його зайти ввечері, щоб загадати бажання.

Я ляснула себе долонею по лобі.

- От же ж! Вибач! Зовсім вилетіло з голови. - Я швидко підійшла до нього. - Ти давно чекаєш?

Ловець, однак, навіть не подивився на мене. Він дивився виключно на Кайрена, який мовчки стояв за моєю спиною.

- Ні, - спокійно відповів він. - Тільки прийшов.

Коротка пауза.

- Але, мабуть, я піду, - його голос став холоднішим. - Не хочу вам заважати.

Я кліпнула. А потім до мене дійшов справжній зміст його слів.

- Ой, ні-ні! Ти все неправильно зрозумів!

Тепер уже він перевів погляд на мене.

- Я просто, - я почала гарячково жестикулювати, - ми прийшли, бо хотіла дещо показати твоєму братові.

Колін скептично підняв брову.

- Можна й без таких подробиць.

Я кілька секунд мовчки дивилася на нього. Потім звела очі до стелі.

- Господи! Та не те показати!

За спиною почувся тихий кашель Кайрена. Схоже, він щосили стримував сміх. Колін уперше за весь вечір ледь усміхнувся.

- Уже краще, - незворушно відповів він. - Бо перша версія звучала значно цікавіше.

Я закрила обличчя долонею.

- Мені терміново треба навчитися нормально формулювати речення в житті, а не тільки на папері.

Після цього я мовчки відчинила двері й жестом запросила братів усередину. Вони слухняно зайшли до кімнати, але на їхніх обличчях читалося однакове запитання.

І що далі?

Я не стала нічого пояснювати. Лише тихенько зачинила двері, скинула жилетку на крісло й попрямувала до ліжка.

- Це все-таки точно не те, про що я подумав? - тихо фиркнув Ловець за моєю спиною.

Я навіть не обернулася.

- Заткнися.

Кайрен тихо зітхнув.

- Брате...

- Що? Я лише уточнюю.

Закотивши очі, я присіла навпочіпки й зазирнула під ліжко. У найдальшому кутку, щільно обгорнувши хвостиком власні лапки, сидів Люмі. Його великі зелені очі насторожено дивилися то на мене, то на двох незнайомих чоловіків позаду.

- Тихо, хлопчику, - лагідно прошепотіла я, простягнувши до нього руку. - Не бійся. Це ті самі хлопці, про яких я тобі розповідала.

Дракончик тихенько фиркнув, але не зрушив з місця.

- Бачиш? - усміхнулася я. - Отой сердитий блондин це Ловець. Насправді він не такий страшний, як удає.

- Чую, - сухо озвався Колін.

- Знаю.

Я показала йому язика, навіть не обертаючись.

-  А другий це його брат Кайрен. Він хороший.

Люмі ще раз обережно визирнув з під ліжка. Його маленький носик смикнувся. Він принюхувався до повітря.

Кайрен мовчки спостерігав за всім, не роблячи жодного різкого руху. Навіть Колін цього разу не жартував.

- Можна? - тихо спитав ректор.

Я кивнула.

- Тільки повільно.

Кайрен не поспішаючи присів навпочіпки за кілька метрів від ліжка, залишаючи між собою і дракончиком достатню відстань. Люмі уважно дивився на нього ще кілька секунд. А потім несподівано сам зробив маленький крок назустріч.

Коли маленький дракончик нарешті наважився вийти з-під ліжка, у кімнаті запанувала тиша. Кайрен дивився на нього з неприхованою цікавістю. У його темнех очах світилася та сама дитяча допитливість, з якою вчений знаходить те, що шукав усе життя.

Колін же, навпаки, залишався напруженим. Його рука машинально лежала біля руків'я меча, хоча він навіть не усвідомлював цього. Звичка Ловця завжди бути готовим до небезпеки брала гору над цікавістю.

Люмі теж не поспішав знайомитися. Він тримався біля моєї ноги, час від часу торкаючись хвостиком мого чобота, ніби перевіряв, що я поруч. Його налякані зелені очі уважно вивчали братів. Так само, як вони вивчали його.