Розділ 13

- Ну що ж, середньовічний GPS, - пробурмотіла я, дістаючи зі своєї кишені камінчик, який мені передав ректор. - Покажи свою унікальність.

Артефакт одразу відгукнувся. Його поверхня засвітилася м'яким блакитним світлом, а вже за мить просто в повітрі розгорнулася тривимірна голограма Академії.

- Ого, -  захоплено видихнула я.

Переді мною височіли мініатюрні башти, корпуси, внутрішні дворики, сходи й переходи. Уся Академія виглядала так, ніби хтось зменшив її в сотні разів і помістив у мене на долоні. Доволі швидко я знайшла маленьку червону крапку, що позначала мене.

- Так, пан Ді казав подумки сформулювати місце.

Я заплющила очі лише на мить.

«Мені потрібно до кабінету ректора».

Голограма ледь здригнулася. Від червоної крапки, що позначала мене, повільно простягнулася тонка яскраво-червона лінія. Вона звивалася крізь коридори, сходи й переходи, аж поки не зупинилася біля однієї з високих веж.

- Ну нічого собі, - усміхнулася я. - Google Maps нервово курить осторонь.

Заховавши камінь до кишені, я рушила вперед, крок за кроком слідуючи за червоною ниткою, яка терпляче вела мене крізь величезну Академію.

Цікаво.

А що буде, якщо я спробую вплинути на цей артефакт своєю магією? Коли та прокинеться, звісно. Чи стане карта точнішою? Чи, можливо, зможе показувати не лише шлях, а й людей, пастки або приховані кімнати?

Або я взагалі випадково її зламаю. Враховуючи мою вдачу, останній варіант теж був цілком реальним.

Я тихо хмикнула й продовжила йти за червоною лінією. Поки крокувала нескінченними коридорами Академії, у голову раз у раз лізли нові думки.

Про магію. Про дивний артефакт. Про Навію. Про спогади, що поверталися уривками, ніби хтось поступово відчиняв давно замкнені двері моєї пам'яті.

І, звісно ж про Ловця. Я досі не могла зрозуміти, чи справді він сьогодні мені піддався, чи просто не очікував, що якась письменниця з іншого світу вирішить збити його з ніг підсічкою.

Від цієї думки я мимоволі посміхнулася. День тільки почався, а я вже встигла повалити найнебезпечнішого чоловіка Академії. Непоганий початок.

Перед самими дверима я зупинилася. Повільно вдихнула. Видихнула.

І ще раз.

Спокійно, Авроро. Ти вже не раз заходила до нього.

Чомусь кожна зустріч із ректором дивно впливала на мій психічний стан. Поруч із ним я завжди починала хвилюватися, ретельно добирати слова й боялася сказати якусь дурницю. Не тому, що він лякав.

Ні.

Просто, Кайрен був надто зібраним. Надто спокійним. Надто бездоганним. Здавалося, він завжди знає, що сказати, як поводитися і що буде за кілька кроків уперед. А поруч із такими людьми особливо не хочеться виставити себе посміховиськом.

Я вже підняла руку, щоб постукати.

- Заходьте, - почувся спокійний голос із-за дверей.

Я завмерла.

- Чорт. Він що, і справді бачить крізь стіни? - тихо пробурмотіла я.

Потім поправила жилетку, випрямила спину й обережно відчинила двері.

У кабінеті, як і завжди, панувала тиша. Кайрен незмінно сидів за своїм масивним дерев'яним столом.  Перед ним лежала ціла купа документів, а в руках він тримав ще кілька аркушів, уважно переглядаючи їх один за одним. Здавалося, навіть коли я увійшла, він ще кілька секунд дочитував останній рядок, перш ніж підняти на мене погляд.

Біля каміна, розтягнувшись на теплому килимі, мирно спав Нокс.Його великі лапи час від часу сіпалися уві сні, ніби він когось наздоганяв, а кінчик хвоста ледь помітно постукував по підлозі.

Я мимоволі усміхнулася.

Хоч комусь сьогодні не довелося битися з Ловцем.

- Добрий день, пане ректоре, - тихо привіталася я, зачинивши за собою двері.

Кайрен відклав папери на стіл і, нарешті, повністю перевів погляд на мене.

- Авроро, вітаю! - на його обличчі з'явилася легка, майже непомітна усмішка. - Присядь.

Він кивнув у бік крісла навпроти столу. Саме того самого. Мого крісла. Принаймні саме так я охрестила його після нашої минулої зустрічі.

- Дякую, - усміхнулася я й без зайвих вагань опустилася в нього. - Зручно вмостившись, я поклала руки на підлокітники й ледь відкинулася назад. - Знаєте, мені починає подобатися це місце.

Кайрен ледь вигнув брову.

- Крісла тут справді хороші.

- Та ні, я про своє службове. Мені здається, якщо я ще кілька разів тут посиджу, то можна буде офіційно записати його на моє ім'я.

Ректор тихо хмикнув.

- Я подумаю над цією пропозицією.

О! Один-нуль. Він пожартував.

Кілька секунд після цього він мовчки дивився на мене. Не просто дивився. Уважно ковзав поглядом від моїх чобіт до обличчя, ніби намагався знайти щось, що не дає йому спокою.

Я машинально опустила очі на себе. Жилетка застібнута. Волосся зібране. Сорочка чиста.

Та що не так?

- У мене щось на обличчі? - не витримала я.

- Ні, - трохи невпевнено відповів Кайрен.

Він ще раз уважно подивився на мене.

- Просто... - Він на мить замовк. - Щось змінилося.

Я здивовано кліпнула.

- Це після тренування?

- Не знаю, - чесно відповів він. - Але складається враження, ніби сьогодні до мого кабінету зайшла трохи інша Аврора Вейл.

Я мимоволі всміхнулася.

- Сподіваюся, краща версія?

На його губах знову промайнула ледь помітна усмішка.

- Це ми ще з'ясуємо.

Після цього Кайрен підвівся зі свого місця й підійшов до величезної книжкової шафи, що займала майже всю стіну. Його пальці ковзнули по старих потертих палітурках, ніби він давно знав, де лежить кожна книга. За кілька секунд він дістав три товсті томи, такі старі, що їхні сторінки вже набули теплого жовтуватого відтінку. Потім потягнувся ще вище й зняв великий згорток пергаменту, перев'язаний шкіряним ремінцем.

Повернувшись до столу, Кайрен обережно розгорнув його. Як виявилося, це була карта. Не маленька схема, як у моєму магічному камінці, а справжня, велика карта світу, намальована чорнилом на старому пергаменті.