Розділ 12

- Авроро? - стривожено покликав Ловець, уважно вдивляючись у моє обличчя. Він зробив крок ближче, ніби намагався заглянути мені в очі й зрозуміти, що зі мною відбувається. І не дивно.

Я й сама цього не розуміла. Серце калатало так сильно, що здавалося, його чують усі навколо.

- Я.. мені треба трохи заспокоїтися, - ледве вимовила я, затинаючись на кожному слові.

Не дочекавшись відповіді, я швидко розвернулася й попрямувала до порожніх трибун. Хотілося просто сісти. Подихати. Зібрати докупи думки, які розліталися в різні боки.

Я відчувала на собі погляд Ловця. Він не пішов за мною. Не став ставити запитань і не намагався зупинити. Лише мовчки дивився мені вслід, дозволяючи побути наодинці зі своїми думками.

І саме за це я була йому вдячна. У голові один за одним складалися уламки дивної картини. Спогади поверталися.

Але не тоді, коли я цього хотіла. Вони виринали самі. Хаотично. Ніби хтось відкривав лише окремі сторінки моєї пам'яті, залишаючи всі інші під замком.

Я потерла скроні й важко видихнула.

То як це взагалі працює?

Щоб згадати сюжет, мені потрібно знову переживати сцени, які я колись написала? Чи зустрічати людей, яких сама ж вигадала? А може, достатньо почути ім'я? Я згадала біляву дівчину.

Ешмор

Саме це прізвище стало ключем до нового спогаду.

- Тобто мені доведеться пройти всю власну книгу, крок за кроком? - ледь чутно прошепотіла я.

Від цієї думки стало не по собі. Якщо це правда? То попереду на мене чекає значно більше, ніж просто перебування в Академії.

- У мене є одна ідея, - прошепотіла я. - Але вона звучить трохи божевільно.

Я підняла погляд на білявку.

Навія Ешмор.

Вона саме стояла в парі з тим самим Ліном, який пів години тому намагався до мене залицятися. За наказом Ловця вони відпрацьовували базові вправи з клинками. Дерев'яні мечі раз по раз з глухим стуком зустрічалися один з одним.

Я не могла відвести від неї очей. Якщо моя теорія правильна. Якщо спогади повертаються через людей, місця чи події, які я сама колись написала...

То найбільшим ключем до моєї пам'яті має бути саме головна героїня. Я повільно видихнула.

- Якщо буду поруч із нею, можливо, почну згадувати книгу набагато швидше.

Ця думка звучала майже абсурдно. Але хіба хоч щось із того, що сталося зі мною за останні три дні, було нормальним?

Якщо мені вдасться відновити сюжет. Я знатиму всі небезпеки ще до того, як вони стануться.

Знатиму, кому можна довіряти. Хто виживе. А хто...

Я міцніше стиснула кулаки.

Ні.

Я не дозволю цій історії повторитися так, як колись написала її. Якщо вже доля закинула мене в цей світ, то я зроблю все, щоб провести Навію до фіналу і бажано так, щоб дорогою загинуло якомога менше людей.

Я глибоко вдихнула й кивнула сама собі.

Ну, Рорі, якщо хочеш вижити - доведеться ризикнути.

Підвівшись із трибуни, я попрямувала до Ловця.

- Мені вже краще, - сказала я, зупинившись поруч.

Він лише коротко кивнув, не відводячи погляду від адептів, які відпрацьовували вправи з дерев'яними клинками. Кілька секунд я мовчала, збираючись із думками.

- Слухай, а я теж можу стати в пару?

Цього разу він повернув голову й уважно подивився на мене.

- Навіщо?

- Ну...

Думай, Авроро. Думай швидше.

- Хочу показати себе з боку вправного помічника. Ну знаєш, щоб адепти бачили, що я теж можу їх чогось навчити.

Закінчила я вже не так упевнено й байдуже знизала плечима, ніби це була найочевидніша причина у світі.

Ловець мовчав. Надто довго мовчав. Його уважний погляд ніби намагався знайти в моїх словах хоч краплю правди.

Схоже, не повірив.

- Ти щойно вигадала це, - спокійно констатував він.

Я невинно кліпнула очима.

- Наклеп.

- Авроро, - він примружився.

- Добре, можливо, зовсім трохи, - я винувато усміхнулася. - Але мені справді потрібно опинитися серед них.

- Поки не поясниш навіщо, я не дозволю тобі взяти до рук зброю, - спокійно відрізав Ловець.

- Не можу, - вперто відповіла я.

- Тоді моя відповідь - ні.

Я відчула, як всередині закипає роздратування.

- Серйозно? Тобі не здається, що це вже занадто? Це ж звичайний тренувальний спаринг, а не розробка плану зі знищення світу!

Ловець здивовано подивився на мене.

- До чого тут це?

Тепер уже розгубилася я.

- Хіба ти не тому мені відмовляєш? Тому що не довіряєш?

Він похитав головою.

- Авроро, я не маю жодного уявлення, наскільки добре ти володієш зброєю, - він кивнув у бік адептів, які саме схрестили дерев'яні клинки. - Навіть тренувальний меч може зламати руку або вибити плече, якщо ним користується людина без підготовки.

Я мовчки слухала.

- Учора ти сказала, що вивчала бої на мечах і кинджалах. Але сказати й показати це різні речі, - він зітхнув. - Я не збираюся піддавати тебе небезпеці лише тому, що ти захотіла взяти участь у тренуванні.

Я кліпнула очима.

Ой.

Здається, я трохи неправильно його зрозуміла.

- Тобто ти хвилюєшся, що я можу покалічитися?

- Саме так, - він кивнув.

Я ніяково закусила губу.

- А я вже встигла образитися.

Ловець лише важко зітхнув.

- Я помітив.

- Тоді стань зі мною в пару, - швидко запропонувала я.

Він мовчки дивився на мене.

- Дивись, ти  - досвідчений боєць. Зможеш контролювати силу ударів і не завдати мені шкоди. Заодно перевіриш, чи справді я вмію поводитися зі зброєю.

Він задумався. Потім перевів погляд на адептів. Ті саме скористалися тим, що наставник відволікся, і замість вправ почали ліниво махати клинками, більше розмовляючи, ніж тренуючись.

Ловець тихо видихнув.

- Добре. Один раз.