Розділ 11

- Доволі непоганий краєвид відкривається звідси, -  сказала я, спускаючись сходами до тренувального полігону. Пан Ді йшов позаду і тихо сміявся з моєї реакції.

Повз мене проходили студенти. І, як на зло, більшість із них були без сорочок. Засмаглі спини, широкі плечі, міцні руки й рельєфні преси.

Ну це ж просто рай для моїх очей.

- Дякую, всесвіте, хоч за одну приємність у цьому світі, - тихо пробурмотіла я.

Настільки захопилася спогляданням цього... е-е... витвору мистецтва, що навіть не помітила, як на  мене вже спрямували суровий погляд. Раптом пролунав гучний свист. Я здригнулася й підняла голову.

Ловець стояв посеред полігону й дивився просто на мене. Його свист миттєво привернув увагу всіх студентів. За кілька секунд на майданчику запала тиша, яка майже одразу змінилася веселими вигуками.

- О, свіжа кров!

- Гарненька!

- Якщо що, вона моя!

- Навіть не мрій!

Я лише важко зітхнула.

- Ну почалося.

Не встигла я зробити й кількох кроків, як до мене підбіг високий хлопець. Каштанове волосся, широкі плечі, яскраво-блакитні очі й самовпевнена усмішка. Він театрально вклонився й простягнув мені руку, допомагаючи зійти з останньої сходинки.

- Позер, - тихенько фиркнула я собі під ніс.

- Вітаю, пані, - усміхнувся він. - Мене звати Лін. Я тут найкращий із найкращих. Чи можу дізнатися ваше ім'я?

Я прийняла його руку й із лукавою усмішкою подивилася в його неймовірно блакитні очі.

-Хлопчику,  - майже пошепки сказала я. - На твоєму місці я б зараз не оберталася до свого наставника.

Лін нерозуміюче насупився.

- Чому?

- Просто повір мені.

Він усе ж озирнувся. За кілька десятків метрів стояв Ловець. Схрестивши руки на грудях, він мовчки дивився просто на Ліна. На його обличчі не було ані злості, ані роздратування. Лише той моторошно спокійний вираз, після якого зазвичай починаються справжні проблеми.

Лін помітно зблід.

- Ох...

Я співчутливо поплескала його по плечу.

- Гарного тобі тренування.

Чомусь мені здалося, що сьогодні з полігону він піде, якщо взагалі піде, уже зовсім іншою людиною.

Лін тихо ковтнув, поспіхом відпустив мою руку й майже підтюпцем побіг до своєї групи. Я ледве стримала усмішку.

Тим часом Ловець уже повернувся до інших студентів. Звідси я не бачила виразу його обличчя, але це й не було потрібно. Достатньо було того, що сталося далі.

За одну мить галасливий натовп перетворився на рівний стрій. Розмови стихли, усмішки зникли, а кожен студент стояв рівно, дивлячись лише перед собою.

Я мимоволі присвиснула.

- Так, - тихо пробурмотіла я. - Схоже, авторитет тут точно не я.

Пан Ді, який стояв поруч, лише ледь помітно всміхнувся.

- Пан Ловець не любить повторювати двічі.

- Судячи з облич студентів, йому й одного разу вистачає.

Я перевела погляд на біловолосого чоловіка. Так ось який він на роботі...

Спокійний, холодний і такий, що одним лише поглядом змушує кілька десятків людей миттєво замовкнути.

Мабуть, Ніель не перебільшувала, мені сьогодні буде дуже весело.

Я попрощалася з Паном Ді й рушила до свого нового начальника. Ловець стояв перед строєм, повільно ковзаючи поглядом по студентах. Він уважно оцінював кожного, від начищених чобіт до виразу обличчя.

Коли я підійшла, він навіть не повернув голови. Я мовчки стала праворуч від нього.

- Попереджаю лише один раз! - його голос гучно рознісся полігоном.

Хоча, як на мене, у такій тиші всі почули б навіть його шепіт.

- Ця жінка, - він коротко кивнув у мій бік, - мій новий помічник. На моїх заняттях її накази дорівнюють моїм. Її оцінки так само впливатимуть на ваші результати. Хто проігнорує її вказівки, матиме справу зі мною.

Він зробив коротку паузу.

- Знайомтеся. Аврора Хейл.

На полігоні запанувала тиша.

Ось він, мій вихід.

Я стримано кивнула студентам. Заклала руки за спину, випрямилась, підняла підборіддя й поставила ноги на ширині плечей.

Усередині я зараз була наляканою письменницею, яка ще нещодавно отримувала літературну премію. Зовні ж відчайдушно намагалася виглядати так, ніби все життя командувала військовими.

У голові навіть заграла якась пафосна музика, а сама я вже уявляла себе героїнею шпигунського бойовика.

Головне — не показати страху.

Треба відразу зарекомендувати себе так, щоб нікому й на думку не спало перевіряти, чи заслуговую я на це місце. І бажано не зіпсувати все першою ж фразою. Але це напевно не про мене.

Я вирішила трохи розрядити атмосферу.

- Ну що ж, якщо до кінця дня виживемо всі, то пропоную вважати знайомство успішним.

Строєм прокотилася хвиля приглушеного сміху. Дехто навіть не стримав усмішки.

Ловець повільно повернув голову в мій бік. Лише на кілька сантиметрів. Одна брова ледь помітно поповзла вгору.

- Виживуть не всі, - він зробив коротку паузу, обводячи поглядом студентів. - Починаємо!

Усі усмішки миттєво зникли.

Ого... Однією фразою він щойно вбив мій стендап.

Я тихо видихнула.

- Записала. Жартувати на його заняттях можна, але недовго.

Білокурий тиран коротко окинув стрій поглядом.

- Хлопці, десять кіл навколо полігону. Дівчата - сім. Бігом!

Студенти дружно зірвалися з місця. У групі дівчат було всього троє, тож вони швидко загубилися серед натовпу хлопців.

Ловець дочекався, поки всі рушать, і лише тоді повернувся до мене. Зібраний. Спокійний. Серйозний.

А я, навпаки, усміхалася на всі тридцять два.

- Ну як? - гордо запитала я. - Я зараз була схожа на Супервумен чи хоча б на місіс Сміт?

Він мовчки дивився на мене, явно не розуміючи, про що я говорю.

- Ой, та годі тобі. Не можу ж я бути таким суворим сухарем, як ти. У нашій команді я відповідаю за дурнуваті жарти. Забув?