Розділ 10

Ранок був важким. Роль будильника цього разу взяв на себе Люмі. Маленький дракончик сидів біля моєї голови й пронизливо пищав просто мені у вухо.

- Якщо ти зараз не замовкнеш,  - пробурмотіла я, натягуючи подушку на голову. -  Я зроблю з тебе нові чобітки.

Люмі обурено фиркнув. Схоже, погроза його анітрохи не налякала. За мить я відчула гострий укус за руку.

- Ай!

Я різко висмикнула кисть з-під ковдри. Маленький нахаба вже сидів на спинці ліжка й дивився на мене з таким невинним виразом мордочки, ніби це зробив хтось інший.

- Ти зараз серйозно?

Люмі радісно махнув хвостом.

- Зрозуміла. Значить, дипломатія в нашій сім'ї закінчилася на другий день знайомства.

Дракончик гордо випнув груди й голосно пискнув, ніби саме цього й добивався. Я важко зітхнула.

- Гаразд, переміг. Уже встаю.

Саме в цю мить у двері тихенько постукали. Я швидко озирнулася.

- Люмі, під ліжко! - прошепотіла я.

Маленький дракончик уже й сам мчав до свого сховку. За секунду в кімнаті не залишилося жодного сліду його присутності.

- Заходьте! - відгукнулася я.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшла Ніель із підносом у руках.

- Доброго ранку, пані Авроро, - весело прощебетала вона. - Я принесла вам сніданок.

- Ніель, ти мій рятівник.

Вона поставила піднос на стіл, а я, майже не дивлячись, схопила чашку з чаєм. Зробила великий ковток.

- Дякую тобі, о моя прекрасна богине, - прохрипіла я.

Гарячий ароматний чай миттєво розігнав залишки сну. Наче хтось одним помахом руки повернув мене до життя. Я нарешті змогла нормально вдихнути й розплющити очі. Ніель тихенько засміялася.

- Важко вам буде, пані.

- Це ще м'яко сказано, - пробурмотіла я, відламуючи шматочок хліба.

- Поки не звикнете. Пан Ловець не щадить нікого на тренуваннях. Навіть старшокурсники іноді ледве доходять до своїх кімнат.

Я повільно опустила чашку на стіл.

- Дуже "обнадійлива" інформація.

Ніель лише усміхнулася.

- А ви ж будете його помічницею. Кажуть, це ще важче.

Я театрально схопилася за серце.

- Ніель.

- Так, пані?

- Якщо колись побачиш, як мене несуть назад до кімнати після тренування, просто зроби вигляд, що ми не знайомі.

Дівчина не стрималася й дзвінко розсміялася.

- Домовилися.

Після того як ми з Люмі знову залишилися самі, спокійно поснідали. Я поділилася з ним частиною сніданку, а потім пішла приводити себе до ладу. Настала черга вдягати форму для фізичної підготовки.

Вона складалася зі шкіряних штанів, що щільно облягали ноги, лляної сорочки та високих чобіт, схожих на військові. Я швидко вдягнулася й стала перед магічним дзеркалом.

- Ну що, чаклуй, - усміхнулася я своєму відображенню.

Дзеркальна поверхня на мить пішла сріблястими хвилями. Одяг ледь помітно затягнувся в талії, штани ідеально сіли по фігурі, рукави самі акуратно закотилися до ліктів, відкриваючи татуювання на передпліччях. Навіть комір сорочки випрямився, ніби його щойно попрасували.

- Схоже, без роботи стилістам у цьому світі не залишитися, -  тихо засміялася я.

Поверх сорочки я вдягла темну жилетку помічника з вишитим на грудях гербом Академії Лабіринту. Зібрала частину короткого волосся стрічкою, щоб воно не лізло в очі під час тренування. Ще раз уважно оглянула себе в дзеркалі. Попри втому, виглядала я навіть непогано.

- Готова до бою, - впевнено промовила я своєму відображенню.

Дзеркало на мить зблиснуло, ніби схвально погоджуючись. Я тільки пирхнула.

- Навіть дзеркало вірить у мене більше, ніж я сама.

Разом зі стопкою одягу лежав невеликий плоский камінчик овальної форми. На ньому була акуратно складена записка.

«Це карта.»

Я взяла камінець у руку й кілька разів покрутила його.

- Дуже інформативно, - пробурмотіла собі під ніс. - І як, цікаво, я маю здогадатися, як нею користуватися?

Камінчик, звісно, не поспішав відповідати. Я ще раз уважно його оглянула, але нічого незвичайного не помітила.

- Гаразд, будемо розбиратися методом наукового тику.

Засунувши дивний подарунок до кишені жилетки, я ще раз окинула кімнату поглядом, переконалася, що нічого не забула, зачинила двері на ключ і вирушила назустріч новому дню.

Коли я спускалася широкими кам'яними сходами, назустріч мені вже підіймався Пан Ді. Побачивши мене, він зупинився й чемно вклонився.

- Доброго ранку, пані Авроро. Дозвольте провести вас до тренувального майданчика.

- Доброго ранку, пане Ді. Якщо вас це не обтяжить, то із задоволенням, - усміхнулася я.

- Для цього я й тут, пані.

Ми рушили довгими коридорами Академії. За високими вікнами вже кипіло життя: студенти поспішали на заняття, хтось практикував заклинання у внутрішньому дворі, а над дахами кружляли дивні птахи з яскравим сріблястим пір'ям.

Я засунула руку до кишені жилетки й намацала той самий плоский камінець. Саме час.

- Пане Ді, можна поставити запитання?

- Звичайно.

Я дістала овальний камінчик і простягнула йому.

- Учора разом з одягом мені передали ось це. До нього була лише записка: «Це карта». - Я знизала плечима. - Якщо чесно, цього пояснення мені трохи замало.

Пан Ді добродушно усміхнувся.

- Насправді все дуже просто. Магічні карти прив'язуються до свого власника, - він легенько торкнувся камінця пальцем. - Стисніть його в долоні й влийте зовсім трішки магії.

Я винувато подивилася на нього.

- Є одна маленька проблема...

- Яка саме?

- У мене поки що немає магії.

Пан Ді на секунду замислився, а потім тихо засміявся.

- Ах, справді. Вибачте, я зовсім забув, - він узяв камінець і провів по ньому великим пальцем. Камінь ледь засвітився. - Для першої активації достатньо сторонньої магії.

Над камінцем повільно розгорнулася напівпрозора тривимірна карта Академії. Я мимоволі завмерла.