Розділ 9

- Скажіть усім, що я коханка когось із вас двох. - Я зробила паузу, уважно спостерігаючи за їхніми обличчями. - Або відразу обох.

У кабінеті запала така тиша, що було чути, як у каміні тріснуло поліно. Кайрен повільно заплющив очі й потер перенісся.

Ловець навіть не кліпнув.

- Ні.

- Так одразу?

- Одразу.

- Ви навіть не обговорили.

- І не будемо, - спокійно відповів Кайрен.

- Дарма. План же майже геніальний.

- Він жахливий, - відрізав ректор.

- Але ефективний.

- Ні, - повторив Ловець.

- Ви навіть не дали йому шансу...

- Дав, - відповів він. - Дві секунди тому.

Я ображено склала руки на грудях.

- З вами взагалі неможливо працювати.

Кайрен тихо зітхнув.

- Ми це вже помітили.

Я замислилася лише на мить.

- Гаразд. Тоді я ваша далека родичка.

- Оце вже можна пережити, - видихнув Кайрен.

Ловець мовчки кивнув. Це було образливо, невже я така неприваблива, що не гожусь їм в коханки?

- Хоча шкода, - задумливо протягнула я. - Академія ще довго обговорювала б той перший варіант.

- Саме цього ми й намагаємося уникнути, - сухо відповів Кайрен.

Я засміялася. На душі стало трохи тепліше. Здається, я потроху починаю розуміти цих хлопців. І, що найдивніше, вони вже не здавалися такими страшними, як під час нашої першої зустрічі. Але життя має одну неприємну особливість.

Після сміху дуже часто приходять важкі думки.

Усмішка повільно зникла з мого обличчя. У голові знову набатом ударила одна-єдина думка.

Я повинна згадати всю книгу.

Не окремі сцени. Не уривки. Усе.

Може, мені варто помедитувати? Спробувати відтворити події по пам'яті? Чи, може, почати шукати героїв, яких сама ж колись вигадала? Я тихо зітхнула.

Чому я взагалі так і не дописала цю історію?

Я пам'ятаю нескінченні вечори перед ноутбуком. Сотні видалених рядків. Постійне відчуття, що фінал неправильний. Щось у ньому не працювало. Але що саме?

Я так і не змогла знайти відповідь.

І тепер ця відповідь, можливо, коштуватиме мені життя.

- Добре, думаю, на сьогодні ми з усім розібралися, - підсумував Кайрен.

Я кивнула й підвелася з підлоги. Нокс навіть не поворухнувся, лише тихо сопів, ніби я була звичайною частиною його лежанки.

- Завтра о шостій ранку, - кинув Ловець, навіть не дивлячись у мій бік.

Я театрально зітхнула.

- Так, сер, - відсалютувала я біловолосому.

Здається, він ледь помітно смикнув кутиком губ. Я розвернулася й попрямувала до дверей.

- Авроро, - почувся за спиною голос Кайрена.

Я зупинилася й обернулася. Ректор дивився на мене спокійно, але цього разу в його очах читалася не лише впевненість, а й щире бажання допомогти.

- Ми знайдемо відповіді.

Я мовчала кілька секунд. Якби ж усе було так просто...

Ледь помітно кивнувши, я тихо відповіла:

- На деякі запитання ви не знайдете відповідей, пане ректору.

На обличчі Кайрена майнула тінь нерозуміння. Я не стала нічого пояснювати. Бо як розповісти людям, що найбільші відповіді заховані не в стародавніх бібліотеках і не в магічних артефактах. А в книзі, яку написала я сама й так і не змогла закінчити?

Тихо зачинивши за собою двері, я залишила братів у кабінеті. Пан Ді, як і раніше, чекав мене в коридорі. Він мовчки рушив уперед, показуючи, щоб я йшла за ним. Усю дорогу ми не промовили ані слова. І, якщо чесно, я була йому за це вдячна.

Він не ставив запитань. Не намагався підбадьорити чи завести розмову. Здавалося, він просто бачив мій стан. Біля дверей моєї кімнати Пан Ді зупинився.

Подивився мені в очі, ледь усміхнувся й легенько поплескав по плечу.

- Гарного вечора, пані Авроро, - тихо промовив він.

- І вам, а ще дякую.

Коли він пішов, я ще кілька секунд стояла біля дверей. Дивно. Цей простий жест підтримки чомусь зігрів мене більше, ніж десяток правильних слів.

Можливо, не все в цьому світі таке вже й чуже.

Тут теж живуть люди. Добрі, як Пан Ді. Мудрі й терплячі, як Кайрен. Уперті й мовчазні, як Ловець. Віддані, як Нокс. І зовсім невинні, як маленький Люмі.

Але...

Якщо існують такі люди, значить, існуватимуть і ті, як Адам Вейл. Я важко видихнула. У цій історії можливо все. І саме це лякало найбільше.

У кімнаті вже було чисто й тихо. Магія Академії встигла зробити свою справу.

- Люмі, це я, - тихо покликала я.

За кілька секунд з-під ліжка визирнула знайома фіолетова мордочка. Дракончик тихенько фиркнув і вибрався назовні.

- Так, я затрималася, - усміхнулася я. - Але мені потрібно було вирішити багато питань.

Люмі нахилив голову, ніби уважно слухаючи.

- Ти навіть не уявляєш, що сьогодні сталося.

Я сіла на край ліжка. Малюк одним стрибком опинився в мене на колінах, зручно вмостився й обгорнув лапками мою руку. Я машинально почала гладити його по шиї.

- Знаєш... Мабуть, ти єдиний, кому я можу розповісти всю правду.

І я почала говорити. Про панічні атаки, які переслідували мене ще в підлітковому віці. Про психолога, який порадив мені почати писати, щоб виплескувати свої страхи на папір. Про перші невпевнені рядки, які згодом перетворилися на роман. Про книгу, яку я так і не змогла закінчити. Про церемонію нагородження.

І про те, як прокинулася посеред чужого світу.

Увесь цей час Люмі не перебивав. Лише уважно дивився на мене своїми зеленими очима й час від часу притулявся всім маленьким тільцем, ніби хотів сказати: «Я поруч.»

Я мимоволі усміхнулася.

- Дякую..

Після довгого мовчання я важко зітхнула.

- А тепер мені потрібно згадати сюжет книги.

Я підняла погляд до стелі.

- І знаєш, мені здається, моя нездатність згадати його якось пов'язана з самим перенесенням.

Це ж ненормально. Я пам'ятаю своє дитинство. Пам'ятаю батьків і університет. Згадала навіть свою другу книгу майже слово в слово.