Глава 6

Двері за моєю спиною зачинилися з тихим клацанням. Я завмерла, прислухаючись. У кімнаті панувала тиша. Після цього нескінченного вечора я нарешті залишилася сама. У відносній безпеці. Але мозок і не думав заспокоюватися. Тисячі думок і запитань проносилися в голові щосекунди.

Я спробувала застосувати техніку заспокоєння, яку колись вивчила, та нічого не виходило. Серце калатало, мов у загнаного звірятка. Лише зараз до мене почало повільно доходити, що це все ж таки не сон.

Я справді в іншому світі.

Ба більше, схоже я потрапила у власну недописану книгу. У світ, сценарій якого колись знала напам’ять, а тепер встигла майже повністю забути. В місце де, скоріш за все, моя підліткова фантазія привела до смерті тисячи людей.

-  Це просто неймовірно жахлива ситуація, Рорі, - прошепотіла я сама до себе, гірко всміхнувшись.

Колись я мріяла опинитися у світі власної книги. Хотіла побачити його на власні очі, пройтися його вулицями, зустріти героїв, яких створила.

Треба було чіткіше формулювати бажання.

Бо в жодній зі своїх фантазій я не уявляла, що опинюся тут без жодного плану, без знань про те, що буде далі, і без найменшого шансу просто повернутися додому.

Коліна зрадницьки підігнулися, і я опустилася на холодну підлогу. Перед очима все розпливлося крізь сльози. Пальці міцно вчепилися у волосся, відтягуючи пасма до різкого болю. Я відчайдушно намагалася замінити душевний біль фізичним. Не спрацювало. Дихати ставало дедалі важче. Кожен вдих застрягав десь у грудях, ніби легені раптом забули, як працювати.

Я знала цей стан.

Колись, ще підлітком, я вже проходила через це пекло. Панічні атаки. Безсонні ночі. Постійний страх, який повільно з'їдав мене зсередини.

Тоді мене витягли медикаменти, довгі розмови з психологом і місяці лікування. Саме тоді народився "Лабіринт Душ". Я писала його, щоб вижити. Щоб віддати паперу свої страхи, а не носити їх у собі. І тепер я стояла посеред світу, який колись сама створила, рятуючись від власних демонів.

А зараз?

Я гірко всміхнулася.

Що мені робити тепер? У світі, де, найімовірніше, навіть не існує слів "панічна атака" чи "психотерапія". Де навряд чи знайдеться лікар, який зрозуміє, що зі мною відбувається.

Я була зовсім сама.

І саме тоді, коли мені здавалося, що я вже не виберуся з цього стану, до моєї ноги щось легенько торкнулося. Я була настільки виснажена панікою, що навіть не злякалася. Натомість саме усвідомлення, що в кімнаті я не одна, ніби вирвало мене з того замкненого кола жаху. Дихання поступово вирівнювалося, а серце вже не намагалося вистрибнути з грудей.

Те, що торкнулося мене, було схоже на м’яку лапу.

"Кішка?"- майнула думка. Чи взагалі існують у цьому світі кішки?

Хоча…

У лісі я бачила не лише лускожаба. Там були й цілком звичайні тварини — птахи, білки, навіть щось схоже на зайця. Отже, не вся місцева фауна складається з дивних магічних створінь.

Я тремтячою рукою витерла сльози й нарешті подивилася на свого несподіваного рятівника.

- Що за чорт? - прохрипіла я. Просто переді мною сидів маленький дракон.

Завбільшки з домашнього кота, вкритий блискучою фіолетовою лускою. Акуратно складені крила притискалися до спини, довгий хвіст повільно погойдувався з боку в бік, а на маленькій мордочці застиг вираз щирої цікавості. Його яскраво-зелені очі зустрілися з моїми блакитними, і дракон не відводив погляду, ніби уважно вивчав мене. Ми завмерли, мовчки дивлячись одне на одного.

Я опустила погляд і помітила, що його маленька лапка з гострими кігтиками досі обережно торкається моєї ноги. Він повільно проводив нею по шкірі, ніби намагався мене заспокоїти.

Дуже, дуже дивно.

Я зробила глибокий вдих і змусила себе відкинути всі упередження. Усе життя дракони асоціювалися в мене з небезпекою. Вони лякали мене навіть більше, ніж невідомість цього світу. Але зараз переді мною сиділо зовсім не чудовисько.

Лише маленьке створіння яке, схоже, щиро переживало за мене. Я несміливо простягнула руку, дозволяючи йому самому вирішити, чи хоче він дотику.

- І звідки ти тут узявся, малюче? - тихо запитала я. - Де твоя мама?

Дракончик нахилив голову набік, уважно дивлячись на мене своїми яскраво-зеленими очима, ніби намагався зрозуміти кожне моє слово. Декілька секунд малюк мовчки дивився на мене, а потім рішуче хитнув головою в бік старої дерев’яної шафи.

Я насупилася.

- Туди?

Він коротко фиркнув і знову кивнув, ніби підтверджуючи мої слова. Обережно підвівшись, я підійшла до шафи, не зводячи з нього погляду.

- Тобто ти хочеш сказати, що там заховалася твоя мама? - скептично запитала я. - Малюче, не думаю, що дорослий дракон помістився б у цій шафі.

Дракончик глянув на мене так, ніби я щойно сказала найбільшу дурницю у своєму житті. Він голосно фиркнув, закотив свої яскраво-зелені очі й демонстративно вдарив хвостом по підлозі.

З невеликим острахом я взялася за латунну ручку й повільно прочинила дверцята шафи. На всяк випадок я навіть затримала подих.

-  Дякую, що звідти нічого не вистрибнуло, - пробурмотіла я, зазираючи всередину.

Після всього, що сталося сьогодні, я вже була готова побачити що завгодно: ще одного дракона, привида чи зубасту шафу-людожера. Позаду тихенько фиркнув дракончик, ніби мої слова його відверто розважили. Але всередині мене чекали зовсім не чудовиська.

На полицях акуратними стосами лежало декілька старих книг. Поряд пошарпаний часом щоденник із потертими шкіряними палітурками. А в самому кутку стояла велика розколота шкаралупа яйця. Вона була розміром майже зі страусине, але на цьому схожість закінчувалася. Шкаралупу вкривав глибокий чорний колір, крізь який змійками тягнулися фіолетові переливи, ніби всередині колись текла магія.

Я повільно перевела погляд на дракончика.

- Ти вилупився з цього? - запитала я, повертаючись до свого маленького друга.