Глава 5

— Вейл… Це прізвище яке мало залишитися забутим назавжди.

Я нерозуміюче глянула на Кайрена.

Ну от, почалося…

Саме після таких пафосних і загадкових фраз у моїх романах зазвичай починалися або моторошні історії про давно винищений рід, або пророцтва, які ламали життя головним героям. І чомусь у мене було дуже неприємне відчуття, що цього разу я сама опинилася в центрі чогось схожого.

Але я промовчала. Не думаю, що зараз мій сарказм був би доречним.

- Понад п’ятсот років тому до нашого королівства почали потрапляти люди з інших світів, - почав ректор.

Я здивовано витріщилася на нього.

Тобто я не перша?

- Спочатку корона поставилася до них зі страхом і недовірою. Потраплянців не відпускали, а тримали в королівському палаці під постійною охороною. Ніхто не знав, чого від них чекати. Було невідомо чи принесуть вони нові знання, чи стануть початком великого лиха.

Кайрен на мить замовк, ніби згадуючи події, свідком яких сам ніколи не був, але які добре знав з історичних хронік.

- Та згодом усе змінилося, - продовжив ректор. - У цих людей почала проявлятися магія. Спочатку слабка й нестабільна, але з кожним поколінням вона ставала сильнішою. Щоб потраплянці не нашкодили ні королівству, ні самим собі, їх почали навчати контролювати свій дар.

Він обвів рукою кабінет, а потім кудись у бік вікна, ніби вказуючи на весь замок за його межами.

- Саме тоді й була заснована Академія Лабіринту, прихисток для людей з інших світів. Тут їх навчали магії, допомагали опанувати нові сили й знайти своє місце в Ільтарії. У ті часи лабіринт слугував не випробуванням, а місцем для навчання, де майбутні маги вдосконалювали свої здібності.

Я мимоволі глянула на високу стелю кабінету, а потім пригадала нескінченні коридори, башти та цілі крила замку.

- І багато їх було? - не втрималася я.

- Точних даних не збереглося, - похитав головою ректор. - Чимало архівів було втрачено під час воєн. Але якщо судити за розмірами академії, яку звели для них, потраплянців були сотні, а можливо, й тисячі.

Я повільно видихнула.

Отже, потраплянці тут не дивина. Принаймні колись не були.

І чомусь від цієї думки мені стало не легше, а лише тривожніше.

- А зараз? Як багато їх? - обережно запитала я.

- Двоє, - спокійно відповів Ловець.

Він навіть не обернувся. Стояв біля вікна, дивлячись у нічне небо, ніби говорив про щось буденне.

 - І ти одна з них.

Мене наче крижаною водою облили.

Стоп 

Я різко перевела погляд на Ловця, потім на Кайрена.

- Зачекайте, - мій голос зрадницьки здригнувся. - Я ж не казала, що потрапила сюди з іншого світу.

Кайрен лише спокійно дивився на мене, а на губах Ловця промайнула майже непомітна усмішка.

- Коливання магії відбулось в момент вашого перенесення. Ми відразу здогадались, що сталось, - відповів Кайрен.

- Після цього ми з Ноксом одразу вирушили тебе рятувати, - додав Ловець. - Якби ми запізнилися хоча б на кілька хвилин, усе могло закінчитися зовсім інакше.

Не дуже ви й спішили. Я декілька годин сама бродила лісом.

- Дякую за порятунок, - відповіла я, хоч на язиці крутились зовсім інші слова. Білявчик не відповіши нічого продовжив вдивлятись у вікно.

Ректор повільно видихнув, ніби збирався з думками, і продовжив:

- Після того як потраплянці отримали магію, корона почала шукати відповідь на запитання: чому вони взагалі з’являються в нашому світі. Згодом вдалося з’ясувати, що всі вони померли у своїх світах. Магія Ільтарії відчувала згасаючу душу й притягувала її сюди, даруючи другий шанс на життя.

На мить я перестала дихати.

Померли?

Отже, я теж померла? Перед очима промайнув зал, оплески, сцена, статуетка в моїх руках і далі - порожнеча. Я судомно спробувала згадати бодай щось після вручення премії. Якийсь звук. Біль. Момент смерті. Хоч що-небудь.

Нічого.

Лише темрява.

- Вони пам’ятали, як померли? - ледь чутно запитала я.

Кайрен мовчки кивнув. Усередині все похололо.

Тоді чому я нічого не пам’ятаю?

Чому останнє, що залишилося в моїй пам’яті - це вручення нагороди? І що, в біса, сталося після цього?

- Через кілька десятиліть магія привела до Ільтарії ще одного чоловіка, - продовжив Кайрен. - Він загинув у страшній аварії разом із дружиною та маленькою донькою. Його звали Адам Вейл.

У мене знову перехопило подих.

Вейл.

Це не могло бути простим збігом. Я мовчки дивилася на ректора, боячись поставити запитання, відповідь на яке вже здається знала.

Ні… Це неможливо.

Адам Вейл.

Це ім’я не було мені чужим. Я сама його придумала.

Адам Вейл був головним лиходієм моєї найпершої книги - тієї, яку я почала писати ще у випускному класі школи й так і не змогла закінчити. Саме він, за моїм задумом, мав ув’язнити Серце Магії, занурити світ у хаос і стати найнебезпечнішим чаклуном свого часу.

Але це було неможливо. Він мав існувати лише в моїй уяві.

- Бачу, ви вже здогадуєтеся, до чого я веду, - тихо сказав ректор.

Я важко ковтнула.

- Цей чоловік зробив щось дуже погане? - невпевнено запитала я.

- Дуже погане? - глухо повторив Ловець.

Він повільно відвернувся від вікна й уперше за весь час подивився мені просто в очі. У його холодному погляді не було ні жалю, ні співчуття - лише ненависть, яку не змогли стерти навіть століття.

- Він майже знищив нашу магію. І продовжує це навіть після своєї смерті.

Від цих слів по моїй спині пробіг мороз. Ні, це не реально. Такого просто не може бути. Адам Вейл, якого я вигадала десять років тому, не міг стати причиною занепаду цілого реального світу.

- У серці цього чоловіка жила лише ненависть, - спокійно промовив ректор. - Він зненавидів магію, що вирвала його зі смерті. Зненавидів наш світ за те, що той подарував йому життя, але не повернув найдорожчих людей.