Глава 4

Якби мене попросили описати подорож портальною аркою, я б сказала лише одне: тебе ніби скручує у вузол, гарненько трусить, а потім просто викидає на іншому кінці світу. Тож можете уявити, в якому стані я з неї вийшла.

Точніше випала.

Приземлившись на коліна й упершись долонями в землю, я кілька секунд просто намагалася зрозуміти, де верх, а де низ.

- Більше. Ніколи. Не зайду. В цю адову річ, - видихнула я, ковтаючи повітря.

Поруч спокійно сидів Нокс. Він дивився на мене з таким виразом, з яким батьки зазвичай спостерігають за дитиною, що вперто намагається зробити свої перші кроки. Без жодного осуду, лише з терпінням і легким співчуттям.

- Тільки спробуй засміятися, - буркнула я, кинувши на нього попереджувальний погляд.

Вовк лише повільно підвівся, ліниво махнув хвостом і, ніби демонстративно проігнорувавши мої слова, попрямував до свого господаря. Чоловік стояв неподалік, сховавши руки під темним плащем, і мовчки спостерігав за мною, даючи час оговтатися після переходу.

- Оце я розумію, моральна підтримка, — пробурмотіла я йому вслід.

Посидівши ще з хвилину, поки світ перестав кружляти перед очима, я нарешті змогла підвестися на тремтячі ноги. Коліна все ще трохи підгиналися, але принаймні земля більше не намагалася втекти з-під мене.

Я повільно озирнулася навколо. Ми опинилися посеред просторого внутрішнього двору. Портальна арка височіла на невеликому круглому підвищенні, від якого вниз вели кілька широких кам’яних сходинок. Навколо розкинувся чи то парк, чи то доглянутий сад. Старі дерева вкривали землю густими тінями. Поміж ними тягнулися акуратні доріжки з каменю, стояли витончені лавки, а в центрі невеликої галявини колихалися блакитні люмарії. Їхній запах тут був значно слабшим, ніж біля того порталу, тому дихати стало набагато легше.

Та найбільше вражав замок.

За зеленню дерев здіймалася величезна середньовічна фортеця з темного каменю. Високі башти, зубчасті мури, стрімкі дахи та вузькі вікна робили її схожою на щось із казки… або дуже дорогого історичного серіалу. Здавалося, вона могла вмістити ціле місто.

Я мимоволі задерла голову, намагаючись роздивитися верхівки башт.

- Неймовірно - тільки й змогла прошепотіти.

Десь удалині лунав приглушений гул десятків голосів. Здавалося, неподалік вирувало звичайне життя, ніби поява ще однієї людини через портал тут була абсолютно буденною справою.

Я повернулася до свого супутника. Увесь цей час він мовчки спостерігав за мною, не промовивши ані слова.

- І що далі? - запитала я.

Не відповівши, він розвернувся й неквапливо попрямував до замку вузькою доріжкою, що вела крізь парк. Я лише зітхнула й рушила слідом.

- Знаєте, я вже починаю до вас звикати, - заговорила я, скорочуючи відстань між нами. - Ви такий мовчазний, а я, навпаки, не можу й хвилини не поговорити. З нас виходить ідеальний тандем.

Чоловік навіть не обернувся.

— Це мовчання було «так», чи ви просто вирішили остаточно мене ігнорувати? — пробурмотіла я собі під ніс, продовжуючи йти поруч.

Минаючи високі дерева й пишні квітучі кущі, ми повільно наближалися до замку. Кам’яна доріжка звивалася поміж доглянутими клумбами, а нічний вітер доносив тонкий аромат квітів і свіжої трави.

Я жадібно вбирала очима кожну деталь цього місця, ніби боялася щось пропустити. Кожне дерево, кожен ліхтар, кожен камінчик на доріжці хотілося закарбувати в пам’яті.

Все ж душа письменника не знає спокою. Навіть опинившись у невідомому світі, вона вперто збирає образи, запахи й емоції, щоб колись перетворити їх на історію. Навіть якщо цією історією раптом стане моє власне життя.

Коли ми підійшли до широких кам’яних сходів, що вели до входу в замок, я раптом зупинилася. Мені знадобилася хвилина, щоб усе обдумати. Узагалі-то я зараз ішла за незнайомим чоловіком у невідоме місце. Звучить як початок кримінальної хроніки.

- Сподіваюся, мене не ведуть у лабораторію для дослідів? - спитала я.

Чоловік, який уже почав підніматися сходами, навіть не обернувся.

- Лабораторія в іншому крилі.

Я завмерла на мить, а потім мимоволі посміхнулася.

А він не такий уже й буркотун. Почуття гумору в нього все-таки є. Просто дуже добре заховане.

Після цього я швидко наздогнала його. Чоловік зупинився перед масивними дерев’яними дверима й тричі постукав. За кілька секунд із того боку почувся дзенькіт засувів, потім глухе клацання замка, і одна зі стулок повільно відчинилася.

На порозі стояв літній чоловік у простій сірій мантії. Його довга сивувата борода спадала майже до пояса, а втомлені, але уважні очі відразу зупинилися на мені.

Він ковзнув по мені поглядом, після чого перевів його на мого супутника.

— Ви запізнилися, Ловцю. Хоча, враховуючи, що ви прийшли з цією пані, усе стає зрозумілим.

Я ледь не вдавилася повітрям.

Стоп, як це взагалі звучало?

У голові миттєво намалювалися десятки варіантів, і жоден із них не був пристойним. Я вже відкрила рота, щоб внести ясність, але Ловець випередив мене.

Він спокійно пройшов повз старого, по-дружньому поплескав його по плечу й абсолютно незворушним тоном промовив:

- Це здобич Нокса.

Я застигла.

- Перепрошую, здобич?!

Але Ловець навіть не озирнувся. Ніби сказав щось абсолютно буденне, він просто пішов далі коридором. Я перевела повний підозри погляд на бороданя.

- Мені вже починати хвилюватися, чи це у вас тут така дивна манера знайомитися?

- Вітаю, пані. Моє ім’я Денгід Зод, але всі звертаються до мене просто пан Ді, - привітно промовив старий, ніби попередньої дивної розмови взагалі не було.

- Аврора, - відповіла я, все ще дивлячись на нього з помітною підозрою.

Ні-ні, дідусю. Однією ввічливою посмішкою ви не змусите мене забути, що хвилину тому мене назвали чиєюсь здобиччю.

Пан Ді лише ледь усміхнувся, немов здогадувався, про що я думаю.