Розділ 3

Знаєте те відчуття, коли раптом усвідомлюєш, наскільки абсурдною і до болю клішованою є ситуація, у якій опинився? У кожному другому фентезійному романі саме зараз позаду героїні неодмінно трісне гілка, а за нею з’явиться щось, що переверне її життя.

За моєю спиною ще раз сухо хруснуло.

Я повільно повернула голову на звук.

- Хоч би це був чарівний принц на білому коні. Тільки не дракон. І, будь ласка, не щось із надто гострими зубами, - нервово пробурмотіла я.

З лісової темряви, ніби почувши моє прохання і вирішивши посміятися з нього, вийшов величезний чорний вовк.

- Ну, гаразд. Уточню наступного разу.

Його хутро майже зливалося з ніччю, а бурштинові очі світилися так яскраво, що від них було важко відвести погляд. Він мовчки ступив на берег і завмер за кілька метрів від мене. Не гарчав, не скалився, просто дивився. Занадто уважно. Наче оцінював, хто саме впав йому під лапи.

Я нервово ковтнула.

- Привіт. Ти ж хороший хлопчик? - із кволою надією запитала я, повільно виходячи з води.

Вовк ледь нахилив голову набік. Чомусь мені здалося, що в його погляді читалося одне-єдине запитання:

“Ти серйозно зараз це сказала?”

- Так… Дурне питання, - тихо видихнула я.

Поки він не рухався, я вирішила скористатися шансом. Дуже повільно, намагаючись не шарудіти мокрим одягом, почала відступати вбік, ближче до дерев.

Крок.

І ще один.

До стовбура залишалося всього кілька метрів… Я вже подумки привітала себе з геніальним планом втечі, коли вовк зробив один спокійний крок уперед. Лише один. І загарчав.

Цього вистачило, щоб я завмерла на місці, боячись навіть вдихнути.

Його бурштинові очі не відривалися від мене ні на мить. Здавалося, він чудово знав, що я збиралася зробити і тихе гарчання стало більш ніж красномовним попередженням.

Я обережно зробила крок назад. Гарчання миттєво стихло.

Дивно

Я насупилася і, вирішивши перевірити свою здогадку, знову зробила маленький крок у бік лісу. Низьке гарчання пролунало знову. Перевела погляд із вовка на дерева, потім назад на нього.

- Та невже?

Обережно ступила крок у бік річки.

Тиша.

Знову в бік лісу.

- Р-р-р…

Я кілька секунд мовчки дивилася на нього.

- Ти серйозно?

Вовк навіть не поворухнувся.

- Тобто, ти не пускаєш мене до лісу? - недовірливо запитала я, знову зробивши крок до річки.

Гарчання не було.

Я повільно кліпнула.

- Зачекай. Ти зараз мене охороняєш?

Вовк лише мовчки дивився на мене, і чомусь мені здалося, що якби він умів закочувати очі, то саме зараз неодмінно зробив би це.

Раптом нічну тишу розірвав різкий, пронизливий свист. Я здригнулася. За ним із глибини темного лісу долинуло таке ревіння, що земля під ногами ледь відчутно затремтіла. Від цього звуку в мене кров похолола в жилах.

- Ой, мамо.

Я різко повернула голову в той бік. Між чорними стовбурами дерев щось ворухнулося.

Спершу з темряви показався високий силует. Він рухався спокійно, без найменшого поспіху, ніби ревіння якогось чудовиська його зовсім не стосувалося.

За кілька секунд місячне світло ковзнуло по його постаті. Із лісу вийшов чоловік.

Високий, широкоплечий, одягнений у темний дорожній одяг і чорний плащ із каптуром, накинутим на голову. З-під каптура вибивалися пасма білого волосся середньої довжини, що сріблилися у місячному сяйві. За його спиною виднівся лук, а на поясі висів довгий меч. Він упевнено ступав до берега, ніби був повноправним господарем цього лісу.

Чорний вовк поруч зі мною навіть не ворухнувся. Навпаки, його настороженість миттєво зникла.

І саме тоді я зрозуміла, що ревіння, від якого ледь не посивіла, зовсім не налякало ні вовка, ні чоловіка.

Схоже, вони обоє чудово знали, що саме ховалося у темряві лісу. Це лише мені пощастило опинитися тут без жодного уявлення про те, наскільки близько я щойно підійшла до небезпеки.

- Нокс, - спокійно промовив чоловік.

Чорний вовк миттєво відреагував. Ще раз кинув на мене уважний погляд, ніби переконувався, що я не накоїла дурниць за ті кілька секунд, а тоді слухняно рушив до свого господаря.

Я мовчки проводила його поглядом.

То ось як тебе звати. "Нокс". Ніч. Як же іронічно. Чорний вовк на ім’я Нокс. Добре, хоч не «Тінь».

Чоловік присів навпочіпки й поклав долоню на масивну голову вовка.

- Молодець. Гарна робота.

Нокс тихо фиркнув, ніби прийняв похвалу як щось цілком заслужене.

Я ж стояла, кліпаючи очима.

- Зачекайте, - нарешті озвалася я. - Він що, справді мене охороняв?

Чоловік повільно підвівся й перевів на мене погляд.

З-під глибокого каптура я не могла як слід роздивитися його обличчя, але чомусь відразу відчула: цей чоловік звик більше спостерігати, ніж говорити.

Він ковзнув поглядом по моєму мокрому порваному одягу, босих ногах і розпатланому волоссю, після чого зовсім спокійно відповів:

- Якби Нокс вас не зупинив, ви б зараз уже були мертві.

Його голос звучав рівно, без найменшого натяку на перебільшення. Я мовчки перевела погляд на темний ліс.

Потім знову на вовка.

Потім на чоловіка.

- Знаєте, - тихо сказала я. -  Схоже, я винна цьому “хорошому хлопчику” дуже велике вибачення.

Нокс глянув на мене своїми бурштиновими очима так, ніби подумки відповів:

“Нарешті дійшло.”

Та чомусь мені здалося, що він був цим цілком задоволений.

Чоловік більше нічого не сказав. Просто розвернувся й спокійно рушив назад у бік лісу, ніби був абсолютно впевнений, що за ним підуть.

Я розгублено дивилася йому вслід.

- І що мені тепер робити? Залишитися тут? Чи йти за загадковим незнайомцем у темний ліс? Ага, саме так починаються всі історії, після яких головна героїня або знаходить пригоди, або дуже швидко помирає.