Розділ 2

Я застогнала й розплющила очі.

- Чудово... От тільки не кажіть, що це сон.

Переді мною шумів величезний ліс. Я кілька секунд мовчки дивилася на дерева. Спробувала підвестися, але різкий біль пронизав кожну клітину мого тіла. Не стримавши стогону, я безсило впала назад на прохолодну землю.

«Я точно пам'ятаю, як власними ногами вийшла з будівлі, де проходила церемонія вручення премії. Але що сталося потім?»

Я заплющила очі, намагаючись відновити спогади.  Пам'ятала все до найменших дрібниць. Як усміхалася фотографам. Як стискала в руках статуетку «Г'юго». Як вийшла з будівлі...

А далі — наче хтось перегорнув сторінку моєї історії, не давши мені її прочитати.

- Думай, Рорі... Думай, чорт забирай! Бо це вже зовсім не смішно... - прошепотіла я.

На очі навернулися сльози.

Я ж лише кілька хвилин тому здійснила свою найбільшу мрію. Отримала довгоочікуванну нагороду. Невже все це було лише для того, щоб з'їхати з глузду й опинитися в палаті психіатричної лікарні?

Або...

Я померла? І це такий дивний рай?

- Ні, - я фиркнула крізь сльози. - Якби це був мій рай, навколо стояли б нескінченні книжкові магазини, де всі книги безкоштовні, а кава ніколи не закінчується.

Я повільно озирнулася.

Жодної книгарні.

Жодної кав'ярні.

Лише велетенські дерева, волога земля й моторошна тиша.

-Тоді де я, в біса?.. І що сталося після церемонії? Чому я нічого не пам'ятаю?

Наступної миті десь удалині пролунали гучні, ритмічні удари. Наче хтось із неймовірною силою вибивав велетенський килим, розміром із центральну площу міста. З величезним зусиллям я підвелася на ноги, крекчучи, мов столітня бабуся, й задерла голову до верхівок вічнозелених дерев.

Спочатку я побачила лише величезну тінь. А тоді...

Він.

Дракон.

Справжній.

Не картинка з книжки, не кадр із фільму і не комп'ютерна графіка. Живий. З лускою, могутніми лапами й величезними крилами, що з кожним помахом розтинали повітря, здіймаючи потужні пориви вітру.

Кожен удар луною прокочувався лісом, змушуючи дерева здригатися.

-Дракон... - мій рот сам собою привідкрився. - Ну все... Психіатрична лікарня. І, схоже, палата з м'якими стінами.

Очі, мабуть, стали круглими, як дві біткоїн-монети.

Коли дракон пролетів в небі просто наді мною, я буквально шкірою відчула його велич. Здавалося, саме повітря здригнулося від могутніх помахів його крил.

Після цього я ще хвилин із двадцять стояла нерухомо, втупившись у порожнечу. Мозку був конче потрібен час на перезавантаження. Треба було прийняти простий факт: це не сон. Не рай. І вже точно не галюцинація.

Усе було занадто реальним. Сонце повільно котилося до обрію, огортаючи ліс м'яким золотавим світлом.

"Скоро ніч." - здогадалась я.

Листя велетенських дерев тихо шелестіло під подихом вітру. Трава під ногами блищала краплями роси, а повітря пахло польовими квітами... і ще чимось дивним. Можливо...

Магією.

Воно мало той самий присмак, який я сотні разів описувала у своїх книгах, ніби перед самою грозою, коли шкіра починає відчувати електрику ще до першого удару блискавки.

Я облизнула пересохлі губи й скривилася. У роті відчувався металевий присмак крові. Лише тепер я зрозуміла, що так сильно прикусила нижню губу, що навіть не помітила, як прокусила її.

- І що ж у таких випадках робили мої героїні?.. - пробурмотіла я, схрестивши тремтячі руки на грудях. - Шукали прихисток, намагалися з'ясувати, куди потрапили, і... бажано не померти в перші п'ять хвилин.

Я нервово озирнулася.

- Бо якщо тут літають дракони... то залишатися самій посеред лісу - відверто поганий план.

Я глибоко вдихнула, розправила плечі й гордо підняла підборіддя.

- Усе буде добре, Рорі. Ти ж у цьому майже професіонал. Понад двадцять романів про потраплянок написала. Невже не впораєшся з однією власною пригодою?

Я зробила крок уперед і завмерла.

- Отже... правило номер один для будь-якої потраплянки - не панікувати.

Я впевнено кивнула сама собі.

- Правило номер два - не заходити до темного лісу.

Повільно озирнувшись, я ще раз окинула поглядом велетенські дерева, що стіною оточували мене з усіх боків. Сонце вже сховалося, а ліс потроху огортали синюваті сутінки.

- Чудово... - важко зітхнула я. - Я вже посеред темного лісу.

Я задумливо потерла підборіддя.

-  Гаразд... Тоді правило номер три - терміново знайти когось, хто пояснить, у який саме світ мене занесло, перш ніж мене з'їсть щось із дуже гострими зубами.

Я нервово всміхнулася.

- Якщо виживу, напишу книгу. Якщо ні... хтось інший напише її про мене.

З такими оптимістичними думками я рушила в протилежний бік від того, куди полетів дракон.

На словах я, звісно, була хороброю. Але варто було лише уявити, що той велетень знову з'явиться переді мною, як коліна починали зрадницьки тремтіти. Зустріч із драконом цілком могла стати останнім, що я побачу у своєму житті.

Пройшовши якихось п'ятнадцять метрів, я остаточно усвідомила, що вечірня сукня і туфлі на високих підборах — абсолютно невдалий вибір для прогулянки лісом.

Коріння дерев раз у раз чіплялося за поділ, сухі гілки тріщали під ногами, а підбори то провалювалися в м'який ґрунт, то застрягали між коренями.

- Геніально, Аврора, - буркнула я собі під ніс. - Потрапити в інший світ у сукні для червоної доріжки. Просто ідеальна підготовка до виживання.

Недовго подумавши, я сіла на повалений стовбур і, стиснувши зуби, відламала обидва підбори. Вийшло щось середнє між балетками й дуже дорогими зіпсованими туфлями.

- Пробачте, дизайнере... Ви явно не розраховували, що ваше взуття проходитиме польові випробування.

Я обережно ступила на землю.

Значно краще.

Босоніж я все одно не наважилася б іти. Не думаю, що в цьому світі можна просто зайти до найближчої аптеки й купити антибіотик, якщо випадково наступиш на гостру гілку. А перевіряти, чи існує тут місцевий аналог пеніциліну, мені зовсім не хотілося.