Частина 8

-Кос! -вигукнув хлопець, беручи моє обличчя у свої долоні. Він заглядав у мої очі з тривогою, ніби переконуючись, що я в порядку. Але я зовсім не в порядку. Що значить подобаюсь? Раніше я ніколи не подобалась хлопцям, тому зовсім не знала, як на це реагувати. І тим паче не знала, чому зараз ми сидимо з іншої сторони під барною стійкою. -Сиди тут і не висовуйся, зрозуміла? Я повернусь за тобою.

Швидко протараторивши це, він востаннє провів рукою по моєму волоссю, підскакуючи та йдучи геть.

Секунд десять я сиділа, мов вкопана, й гадки не маючи, що робити.

-Тобто сидіти тут і чекати? -я підстрибнула, спостерігаючи за не надто приємною картиною.

Студентів було набагато менше, всі жваво бігли у бік виходу, а посеред підземелля стояла височезна чорна тінь. Вона неначе дим, не мала ні оболонки, ні чітких обрисів, але в силуеті можна було розгледіти людину. Навіть білющі очі присутні, котрі, немов помітивши мій погляд, тут же вп’ялись у мою скромну особу.

Я здавлено пискнула, плигаючи назад за барну стійку. Краще б я послухалась Тора і сиділа тут. І що взагалі зараз відбувається? З почуттями я й потім розібратись зможу, а ось коли питання особистого життя гостро врізалось у події, то якось ні про що інше ти й думати не можеш.

Барна стійка затріщала, а вже через якусь коротку мить величезна булава врізалась у міцне дерево в декількох сантиметрах від моєї голови. Знову пискнувши, цього разу набагато гучніше, я відповзла від розтрощеного укриття. Серце починало шалено калатати, а очі шукали порятунку. Як на зло, навкруги нікого не було, крім хлопця, що співчутливо глянув на мене та почав лізти назовні.

Має ж бути хоч якийсь порятунок! І де Тор? Він обіцяв повернутись за мною.

Чудовисько замахнулось, жбурляючи булаву у мій бік. Не знаю, звідки у мене такі здібності, але немов старшокурсниця академії, я стрімко відкотилась до іншого боку підземелля. Булава з гуркотом приземлилась саме на те місце, де я щойно сиділа і не знала, куди подітись.

Знову щось придумати було важко, адже за спиною тіні був вихід, а за моєю — глухий кут. Відступити я не могла ні праворуч, ні ліворуч.

Від страху навіть підійнятись було важко, а думки шаленим потоком скакали у моїй голові.

Чомусь саме цієї миті я згадала про рідних батьків. Не про Ітана і Клої, а про існування яких нічогісінько не знаю. Як вони? Що роблять зараз і чи шукають мене? Якщо так, то знайти зможуть тільки на кладовищі.

Горло немов лещатами стиснуло, і я, наче мала дитина, почала схлипувати, підтискаючи губи та ледь тримаючись на ватяних ногах.

Дивитись на тінь, а точніше, на власну смерть, тепер було не так страшно, адже розуміла, що порятунку мені нема. А коли немає надії, то й страхи відступають. Душу палило лише відчуття незакінченості. Я так і не змогла досягти того, чого так сильно бажала.

Чудовисько дуже повільно, немов боячись злякати, підійшло за булавою, я ж стискала кулачки усе дужче.

-Що тобі потрібно? -я до болю стискала зуби, намагаючись стримати увесь відчай в районі горла. -Не вбивай. Хоча б не зараз.

Чудовисько продовжувало стояти посеред підземелля та дивилось на мене, мов на дурненьку наївну пташку, що з поламаним крилом намагається злетіти.

-Чому ж? Назви хоча б одну причину і я подарую тобі життя. -його голос нагадував скрип дверей, що різонув по вухах.

-У мене інші плани на життя. -я стерла сльози кулачками, роблячи непомітні кроки вбік виходу.

-А у мене інші плани на тебе. Так причина буде?

Він немов не помічав, що з кожним його словом я ставала усе ближче до сходів, або робив вигляд, що не помічає. Я ж продовжувала повільно рухатись, прекрасно розуміючи, якщо мені й пощастить добігти до сходів, тінь схопить мене раніше, ніж я підтягнусь до третьої сходинки. Навіть якщо це буде моєю фатальною помилкою, я готова спробувати. Іншого вибору немає.

Коли між мною і виходом залишилось не більше трьох метрів, я рвонула туди. Будь ласочка. Будь ласка. Нехай він виявиться повільним немічним стариганом.

Але мої благання ніхто не почув, адже всього за одну секунду тінь опинилась між мною і сходами, затуляючи своїм димом вихід. Серце шалено швидко скотилось вниз, відгукуючись десь у п’ятах, а мозок так і кричав: “Біжи!”

Хоч я й розуміла, що це зовсім не має сенсу, знову рвонула в інший бік. Навіщо? Не знаю. Виходу там не було, як і допомоги. Але помирати ой як не хотілось.

Чудовисько, мов навмисно, знову і знову перегороджував мені шлях, інколи хмикаючи, коли я повторювала спроби втекти.

-Годі! -викрикнула прямо в обличчя чудовиська, коли сил бігати по підземеллю не залишилось, а в роті пересохло. Від різкого стрибка тиску у голові паморочилось. -Ти... ти не хочеш мене вбити. Якби хотів, давно б зробив це.

Важко дихаючи, я глипнула у вічі тіні. Моє обличчя давно спотворила безпомічна та зморена гримаса, а губи скривились від відрази до співрозмовника.

-Чому ж? Погратись теж прикольно. Тоді сил голосно кричати у тебе не буде. -проскрипіло це створіння, після чого тіло пробило мурашками геть до кісток.

Мало того, що мені тут смерть, так ще й вмиратиму у муках. Сльози знову накотили на очі, а в голові паморочилось дедалі більше.

-Ні... -прошепотіла, роблячи кроки назад. Чому саме зараз? Невже така моя доля?

-Так. -більш впевнено відповіла тінь, насуваючись.

Мамо, тату, вибачте мені, що не послухалась і пригод захотіла на свою бідну дупцю. Якби ж я була як Оллі, якби ж я просто була як всі. Тоді б змогла хоч якось захистити себе.

А може... варто спробувати? Що за питання? Звісно, варто! Моєму життю загрожує небезпека. Та не просто небезпека, а катастрофічна. І чхати я хотіла на те, що у разі магічного вигорання і спустошення усього резерву я вмру. Гірше все одно не буде.

Досі відступаючи, я почала плести перше ліпше заклинання. Використовувала я його не часто, та й з першого разу рідко виходило. Коли однокласники сильно діставали, принижуючи мене “зовсім не образливими” словами, я могла спробувати на них це заклинання. Вони всього на хвилину втрачали контроль над тілом і зовсім не могли поворухнути ні язиком, ні тілом.