Частина 7

Вечеряти ми йшли всі разом однією дружньою командою. Щось у цьому було. Таке особливе та приємне, що хочеться зупинити мить і насолодитись нею якомога довше. Мені подобалась наша компанія, і Оллісандра теж подобалась. Якби не вона та Стів, можливо, я б зараз вечеряла сама і гадки не мала, як поводити себе тут. А так завдяки їм я познайомилась ще з деякими одногрупниками, що підходили до нас та запитували, чи будемо на вечірці.

Навіть Тор підійшов, повідомляючи, що чекатиме кожного з нас.

Коли діло дійшло до зборів, моя сусідка забракувала усі сукні, що я взяла з собою. Після тридцяти хвилин суперечок із нею, бажання наряджатись зовсім зникло, тому я просто одягла форму, яку мені дала кравчиня. У ній було набагато зручніше, ніж у попередній. На грудях нічого не стискало, а спідницю ззаду увесь час тягнути вниз не доводилось. Єдине, що я змінила, так це одягла поверх короткого синього жакету білу футболку, а гудзики не застібала.

Оллі ще трохи побурчала, але погодилась. Жодна з її суконь не зійдеься на мені, я навіть пожартувала, що купляє вона усю цю красу у дитячих магазинах. Тому, аби підтримати мене, сусідка також вирішила йти у формі. Мовляв, ще буде не одна вечірка, і до цього часу ми просто зобов’язані піти й купити мені сукню.

Коштів у мене було на багато, а знаючи столичні ціни, якщо я куплю одну гарну річ — можу попрощатись з усіма коштами, що є зараз при мені. А просити у батьків було соромно. Що ж, треба буде запитати у методистки, чи є тут робота для студентів. Навряд чи тут хтось із студентів цікавиться цим, але ж ректором має бути передбачено, що не всі студенти тут дітки знаті.

Але не в тому річ, з цим розберусь потім. Зараз ми з Оллі стояли біля дверей нашого гуртожитку та чекали на хлопців, які повинні були бути тут ще п’ять хвилин тому.

Хлопці вийшли також у формі, чим здивували мене.

-Ну не могла ж я дозволити тільки нам одягнутись так, ніби ми бомжі і речей більше нема. -винувато пояснила сусідка і я відразу зрозуміла, у чому справа. -Не злись. Вважай, що у нас дрес-код такий.

-Леді! -гукнув Вульф, тримаючи руки у кишенях. -Ви у нас не з тих, хто любить наряджатись? Там всі дівчата виглядатимуть, як з обкладинок журналу.

-А ми на те й бойовики. -пояснила Оллі, вперто захищаючи наші “образи”. Я їй була вдячна не тільки за те, що не звинувачує мене у невдачі похизуватись новими сукнями, а й за підтримку. Доки я була в душі, вона пішла до хлопців. Впевнена, саме тієї миті й змусила їх одягти форму.

-Ви не повинні... -було почала я, але Стів дав мені по лобі. -Гей!

-Ми команда. І буде дивно, якщо ми нариндимось, а ви підете поруч, як курки. Тому не варто дякувати.

Його манера спілкування дійсно дратувала мене, але зараз, саме цієї миті, я зовсім нічого не могла йому відповісти. Я справді почувалася б не комфортно, будь у цьому одязі одна.

-Ви вже чули про нещодавні плітки? -встряв у розмову Персі, доки Мирослав, позіхаючи, ліниво йшов алейкою вбік академії.

Ми всі почали плентатись за ним, інколи штовхаючи один одного на вузькій стежинці.

-Я вам залюбки розповім. -не отримавши відповіді, хлопець зовсім не засмутився. Він почав розповідати історії зовсім не знайомих мені людей, інколи вигукуючи: “Уявляєте?”

Інтерес до його розмов проявляв лише Стів, інколи регочучи та коментуючи дії кожного. Вульф увесь час йшов позаду, і я була впевнена, розглядає нас з сусідкою. Оллі, немов зовсім нічого не помічала. Вона прямо під час ходьби тримала невеличке люстерко та фарбувала губи червоною помадою.

-Хочеш? -прицмакуючи, вона простягнула мені люстерко, але я похитала головою. -Згодна. Червоний колір тобі не піде. Тобі б щось персикове... Каштанове, довге волосся краще збирати у високий хвіст, а не ходити з розпущеним.

-І тоді це буду зовсім не я. -з посмішкою зауважила, згадуючи, як дома експериментувала з зачіскою. Ніщо, крім коси, не йшло мені так сильно, як розпущене волосся. З високим хвостом я виглядала, мов стерво, а з низьким пучком усі вчителі Зоряного регіону відпочивали поруч зі мною. Більше зачісок я не знала, тому або заплітала волосся, або просто ходила з розпущеним.

Ми ще трохи посперечались з Оллі вдруге за день, але вона знову покинула марні надії напоумити мене. Навіть віслюком обізвала, після чого примирливо простягнула мізинець, обіцяючи не зачіпати мій стиль.

Не доходячи до академії, ми звернули на ледь примітну, нещодавно витоптану стежку, між якою росли невеличкі ялинки, утворюючи тінь. Йти нам довелось не довго, адже ми зайшли день не в саму глиб саду, де нас ніхто й не помітив би з викладачів. Хлопці підійняли свіжо зламані гілля дуба, відкриваючи очам замасковану кришку.

-Це сюди нам лізти треба? А ви ще виряджатись думали? -викрикнула я, на що Стів цокнув язиком.

-Не суди по обкладинці. -рудоволосий підійняв кришку, за якою слідували металеві сходи вниз. Сходами назвати це було складно, адже щоб пробратись вниз, треба було триматись за тоненькі металеві сходинки, і при цьому спробувати не звалитись вниз і зламати шию.

-Дами вперед. -з поблажливою усмішкою мовив Вульф, схиляючись у поклоні.

Оллі двічі повторювати не довелось. З радісною усмішкою та допомогою хлопців вона почала залазити туди, мов безстрашне дівчисько з книг жахів.

-Ти залишаєшся тут чи йдеш з нами? -буркнув Стів, простягаючи руку. Спочатку я хотіла відповісти, що прекрасно і без його допомоги впораюсь, але бруднити руки зовсім не хотілось.

Хлопці допомогли мені стати ногами на сходинку та трохи спуститись вниз, а далі я перехопила металеву залізяку долонями та полізла за Оллі.

Як тільки мої ноги торкнулись ідеально рівно витоптаної землі, я повернулась спиною до сходів.

-Ого. -тільки й видала, спостерігаючи за тим, яким же великим було підземелля. Якби я не знала, що над нами академія, я б сплутала цю місцину з нічним клубом. Тут була і барна стійка, і столики, і навіть стеля з корінням дерев. Над ними висіли невеличкі колби з світлячками, добре освітлюючи підземелля.