Частина 6

Святі Сили, який же сором!

Спочатку я навіть подумала про те, аби зробити вигляд, ніби нічого не сталось і йому здалось, але голос декану розбив усі марні надії.

-Я бачу, ви майже закінчили. -суворо проскреготіла пані Селеста, заходячи до кабінету та стаючи ледь не впритул до мене. -На жаль, факультету танців у нас нема.

Чудово. Зараз мене покарають ще й за це.

-Та годі Вам, пані Селесто. -з насмішкою мовив наш ректор, також заходячи до кабінету.

Оллі увесь цей час робила вигляд, ніби взагалі не розуміє, що тут відбувається. Вона підло вижимала ганчірку у відрі та інколи дивилась на мене з-під лоба паскудним поглядом. От же... подруга! Як до дурниць закликати — так будь ласка, а як разом на горіхи отримувати, то моя хата скраю, я нічого не знаю.

-Не міг дозволити дівчатам з бойового мистецтва пропустити першу і найважливішу лекцію. -продовжував Себастьян Лінкольн, доки я дивувалась, звідки така щедрість. Це саме він покарав нас! Вигнав з аудиторії і навіть не дозволив послухати те, що говорить пані Селеста одногрупникам. А тепер заявляє,що дозволити не міг?

Коли ми разом з хлопцями добігли до 507 аудиторії, прожогом кинулись всередину, ледь не падаючи одне на одного.

Посеред аудиторії стояла пані Селеста та пан Лінкольн. Вони саме розповідали щось нашим одногрупникам, а побачивши нас, навіть не зупинили потік інформації. От ми й подумали, що можна сісти. Але за таке “нахабство” ректор із задоволенням вигнав нас, просячи методистку розділити обов’язки. Саме тому я з Оллі замість першої пари тут.

-Це ваш розклад. -декан простягнула обидві руки в різні боки, тримаючи по аркушу паперу. -Студентко, вам би зараз за папірцем бігти, а не прати пів години ганчірку.

Вперше за увесь цей час Оллі випросталась, відклеюючись від відра.

-А. -лише й мовила, підходячи до нас ближче. Ніколи раніше не бачила, щоб молоді дівчата так вправно прикидались дурненькими.

-Сідайте. -пані Селеста вказала рукою на диван. Наш ректор сидів у кріслі, котре повернув спинкою до столу, аби дивитись на нас, а декан зручно влаштувалась на своєму місці.

Під пильними поглядами, я разом з сусідкою всілась на сам краєчок дивану, боячись зайвий раз навіть кліпнути.

-Наступного разу за запізнення будете звільнені від занять на цілий тиждень. -роздратовано кинула жінка, доки я ніяк второпати не могла, що її так розлютило. Ну побісились ми трохи, що з того? -Вам ясно?

Ми з Оллі активно замахали головами, і лише на мить я помітила, як верхня губа сусідки скривилась.

-На вашій спеціальності найменше предметів. Всього три. Але не думайте, що навчання буде легким через це. Ви — майбутнє нашої держави. І саме з вас ми потребуватимемо найбільше зусиль. -почала сухо розповідати пані Селеста, інколи постукуючи пальцем по столі. На відміну від неї, ректор виглядав досить спокійним. Його погляд ковзав то по мені, то по Оллі, а в очах німе запитання, чому саме ця спеціальність?

-Якщо ви дівчата, це не значить, що вас будуть жаліти. Якщо сподіваєтесь на привілеї — марно. Вам буде набагато важче, ніж хлопцям, і саме тому тричі на тиждень у вас будуть додаткові заняття з паном Себастьяном.

-Що? -в один голос перепитали, подаючись вперед. Він же ж ректор! Невже у нього більше справ ніяких нема?

-Згодна, вам неймовірно пощастило. -пані Селеста щиро посміхнулась, переводячи погляд на ректора. -Себастьян Лінкольн сам запропонував свою кандидатуру. Ніхто інший так добре не впорається, як він. Тому можете не хвилюватись. Через місяць старанних зусиль вже зможете бути на одному рівні з одногрупниками.

Чомусь така перспектива мені зовсім не подобалась. Та й сам чоловік теж.

-На мої заняття я попрошу приходити на п’ятнадцять хвилин раніше. -вперше за довгий час мовив пан Себастьян сухим, грубим тоном. -Якщо у вас будуть поважні причини, через які ви не зможете з’явитись вчасно або взагалі, прошу попередити хоча б за день до заняття.

-Я вибачаюсь, а у вашому розумінні, поважні причини, це які? -протараторила Оллі, трохи підіймаючи плечі.

-Коли у вас зламані руки та ноги. -з посмішкою відповів той, і якщо спочатку я подумала, що він це не серйозно, то блискавичний погляд прямо мені у вічі, довів зворотнє.

До гуртожитку ми повертатись не поспішали, замість цього понуро крокували до кравчині. Оллі хоче підшити свою форму, я ж, навпаки, або замінити на розмір більшу, або ж придумати щось із цією.

-Перспективи не фігові. -дуже ясно виразилась дівчина, увесь час дивлячись під ноги. -Але... я в шоці!

Вона підстрибнула на місці, різко зупиняючись та хапаючи мене за зап’ястя.

-Ти хоч уявляєш, яка це честь? Ото хлопці червонітимуть від заздрощів, хех.

Її радість я не поділяла, так як не до кінця розуміла те, що розуміють усі навколо.

-Не бачу у цьому нічого особливого. Тільки клопотів більше та й можливостей заробити ще одне відпрацювання.

Я смикнула руку, продовжуючи йти далі.

-Пан Себастьян найкращий на полі бою. -з неприхованою образою випалила рудоволоса, досі не втрачаючи надію втохмачити “важливу” інформацію у мою голову. -Якби не його посада в університеті, то наш король із радістю подарував би йому печатку головнокомандувача арміїї Кришталевого Королівства. Ти тільки уяви, скільки всього ми вмітимемо всього за місяць навчання у нього!

-Все одно, сильнішими від хлопців він нас не зробить.

-Але хитрішими — це сто відсотків. І що ти бурчиш, мов та стара бабця? Тебе що, змушують за ці заняття гроші платити? -після цих слів я й справді трохи схаменулась, не знаходячи відповіді на запитання. Уся ця ситуація повинна навпаки підбадьорювати, а я тут тільки каверзу шукаю. -Та й якби ти запропонувала йому хоч всі гроші світу, ректор не погодиться. Ми будемо першими ученицями самого Себастьяна Лінкольна!

Я хмикнула, а на губах тут же заграла посмішка. Спочатку вступ до академії по незрозумілим причинам, потім ось ці заняття... тут точно щось не чисто.