Частина 4

Коли я повернулась в актову залу, мені тут же вручили талончик зі словами: “Чого вештаєшся? Вступила?! До гуртожитку!”

Казала мені це не надто приємна жіночка в похилому віці. Але це краще, ніж сидіти тут та чекати сама не знаю що.

Довго шукати гуртожиток не довелось. Дякуючи незнайомим дівчатам, яких я зустріла вже на вулиці, швидко зорієнтувалась та попленталась туди.

Парк навколо академії виглядав прекрасно. Враховуючи останні теплі дні, сонце світило яскраво, але вітер немов намагався скинути з дерев усе їх вбрання, залишаючи беззахисними перед майбутніми холодами.

Птахи відлітали, ялинки поважно стояли одна біля одної, немов вкотре доводячи, що їм байдуже що на холод, що на тепло.

Насолодитись теплими днями хотілось набагато більше, ніж йти до гуртожитку, але діватись було нікуди, тому я впевнено зайшла в десятиповерхову будівлю.

Там вже сиділа вахтерша, зустрічаючи мене прискіпливим поглядом. Ну, манерам і доброзичливості їй треба ще повчитись.

Я привіталась, простягаючи їй талончик.

-Факультет? -пробурчала низьким, скрипучим голосом, вахтерша.

Виглядала вона худорлявою, низькою на зріст та суворою поглядом. Сиве волосся було зібране у низький пучок, а на плечі накинутий невеличкий коричневий плед.

-Бойового мистецтва, артефакторики та портальників.

У відповідь вона простягнула мені ключі та пропуск.

-А...

-Шостий поверх! Ти номер кімнати бачила? Шістсот двадцять вісім. Логічно, що поверх шостий? Логічно!

Щось відповідати я не стала, але й дякувати не збиралась. Таке відношення мене зовсім не влаштовувало, але й сваритись у першу хвилину означає нажити ворога. А мені тут потрібна лише союзники.

Кинувши погляд далі, помітила білі сходи, які через метра три, чотири, утворювали розвилку.

Я знову глипнула на вахтершу, але вже менш скромно та залякано. Скоріше, невдоволено.

-Праве крило для дівчат. Ліве — для хлопців.

-От тепер дякую.

Я підхопила ключ з пропуском та швидесенько почала підійматись на шостий поверх. Зробити це з валізою було не сильно важко, але й шостий поверх не радував. Це щодня потрібно буде підійматись і спускатись, потім знову підійматись і спускатись. Та я вже через тиждень таких активних ігор залишусь спати на лавці перед входом, ніж буду чимчикувати до кімнати.

Нарешті дібравшись до потрібного мені поверху, почала активно шукати 628 кімнату. Коридор був настільки довгим, що його кінець здавався моторошно темним. Як я встигла зрозуміти, тут на кожному поверсі по сто кімнат. Пощастило мені хоч у тому, що не доведеться крокувати від 601 до 699, інакше після цього я б точно залишалась спати на лавці.

До кімнати дійшла швидко, трохи тремтячими руками просунула ключ, аби відчинити кімнату. Відчуття чогось нового переповнювало мене. Немов саме після того, як я переступлю поріг своєї кімнати, повернутись назад буде неможливо. Попереду ігри на виживання та щоденна боротьба за своє місце під сонцем. Це лякало та зацікавлювало водночас.

З легкою посмішкою я прочинила двері, роблячи вирішальний крок у своєму житті.

-Ти! -вигукнула я надто різко, тицяючи пальцем на свою сусідку. І від посмішки нічого не залишилось, і від філософства у голові теж.

-Я. -посміхаючись, відповіла та сама руда Оллі, що їхала зі мною в автобусі. -А ти що тут забула?

-Взагалі, жити прийшла. -я зачинила двері, намагаючись усім своїм видом не показувати, що зовсім не задоволена таким сусідством.

Кімната виглядала гарно. По дві сторони від стін знаходилось два ліжка, застелених синіми пледами з вишитою іконкою академії, між ліжками стіл з двома стільцями, вікно. А ближче до входу дві невеличкі шафи.

-Яка спеціальність? -Оллі лежала на ліжку та гойдала ногами, дивлячись на мене допитливо, я ж — ображено та засмучено.

-Бойове мистецтво. -лише й буркнула, починаючи розбирати валізи. Та в принципі і розбирати було нічого. Декілька суконь, нічна сорочка, пара пам’ятних статуеток та три пари змінного взуття. На цьому увесь мій гардероб закінчувався.

-Треба ж! Я теж на цій спеціальності. Давай допоможу! -Оллі швидко стрибнула з дивану, маючи намір почати порпатись у моїх речах.

-Не треба. -виголосила я, ставлячи між нами долоні.

-Та чого ти, мов дика? Нам вчитись разом цей семестр точно. А далі, як світлі скажуть. -цього разу її погляд дійсно був щирим, але після поїздки в автобусі мені чомусь не хотілось не те, що жити нею, а й взагалі розмовляти.

Знаю, що всі люди різні і перше враження оманливе, але я нічого не можу зробити з неприязню до дівчини, що з’явилась після її поведінки в автобусі.

Але якщо так подумати, нам справді вчитись в одній групі чотири місяці, потім, сподіваюсь, вона вилетить. Ну або ж ми подружимось. Що ж, спробуймо знову.

-Костанція Родрігес. -я посміхнулась, тепер простягаючи одну долоню, на що Оллі лише хмикнула.

-Який офіціоз. Оллісандра Метью.

Ми потиснули одне одному руку, та все ж з речами я вирішила впоратись сама.

Оллі колотила нам чай, воду для якого підігріла за допомогою магії, я ж розбирала речі.

У шафі виявилась синя форма з логотипом нашого факультету, що складалась з спідниці та укороченого жакету, поруч висів синій плащ та чорний приталений комбінезон. Як пояснила сусідка, комбінезон для практичних занять. А практичні заняття у нас — це полігон, бійки та каліцтво. Що я робитиму і як впораюсь із цим, я й гадки не маю. Але чомусь переживань не було. Навпаки, спокій і впевненість у своїх силах.

Внутрішній голос тут же підказав, що я впевнена рівно до того часу, поки не отримаю по носі.

Коли з речами було закінчено, я дістала з торбинки останні два шматки вишневого пирога та поставила на стіл. Чай вже двічі встиг охолонути, але Оллі терпляче підігрівала його. Було помітно, що дівчина хоче якомога швидше всістись та попліткувати, а я ж, навпаки. Написати матері листа, знайти туалет і лягти спати. Вже шоста година вечора, поки туди, назад, та й вже десята. А о шостій я маю бути на ногах.