Частина 2

Я з силою врізалась у чиїсь груди, не відразу розуміючи, що це зовсім не той чоловік, за яким я гналась, мов скажена.

-Пробачте! -пропищала я, відскакуючи вбік.

Переді мною стояв статний високий чоловік, років тридцяти, у чорних штанах та білій сорочці. Легка щетина покривала гостре підборіддя та робила вилиці ще більш загрозливими, коли чоловік стискав щелепи.

-Абітурієнтка. -чи то запитав, чи то ствердив чоловік. Його чорні брови звелись ледь не в суцільну лінію, що змусило мене голосно глитнути. Погляд його чорних очей мені зовсім не подобався. -Хіба Ви не повинні бути в актовій залі?

-Повинна, але...

-Ніяких але! -все так само суворо заперечив він, пропалюючи в мені дірку. -Якщо хочете провчитись у нашій академії всі три роки, то запам’ятайте. Тут не терплять надто цікавих особистостей з довгим носом.

-Я просто шукала туалет! -його злість та невдоволення передались і мені. Якщо тут всі викладачі, як він, то я не впевнена у тому, що хочу тут навчатись. -Не академія, а золота клітка. -пробурчала під ніс, але впевнена, мій співбесідник чудово все почув.

Я роздратовано розвернулась у іншому напрямку, маючи наміри повернутись. Натовп вже розсмоктався, ніби ще хвилину тому тут не стояло декілька тисяч людей і не намагались проштовхнутись наввипередки у зал.

Повернувши голову за спину, помітила, що чоловік прямує за мною. Так і хотілось запитати, навіщо слідкує, але якщо вступлю до АКК, то як мінімум один ворог в подобі викладача мені гарантований.

Я швидко вбігла в актовий зал, затерпаючи від побаченого.

Приміщення, стіни якого були розписані емблемами кожного факультету, вражало своїм розміром. Усі студенти вже зайняли місця, вільних було не багато, але радувало, що хоч стояти не буду. В самому кінці зали знаходилась сцена, на якій стояло п’ять невисоких колон.

Я поспішно сіла за перше ліпше вільне місце, відчуваючи, що шлунок от-от оголосить мені війну. Мені б щось перекусити.

Чорт.

Ну я ж не могла... Чи могла?

Супер. Всі мої речі у Тора, якого знайти тепер буде важче, ніж відбір пройти.

Як тільки я згадала про хустинку з маминою їжею, шлунок вперто подав голос.

-Привіт. -пошепки привіталась дівчина поруч, щиро посміхаючись мені. -Як думаєш, куди пройдеш?

-Привіт. В сенсі? -так само тихо уточнила.

Дівчина чимось нагадувала мені нашу Джулію, над якою вічно знущались всі, кому було не лінь. Через окуляри, великий ніс, маленькі очі та тонкі уста. А жовте волосся було вічно заплетене в тугу косу.

Моя співбесідниця відрізнялась лише тим, що не носила окуляри і виглядала більш доглянутою.

-Факультет.

Наскільки мені відомо, точніше, судячи з того, що я встигла прочитати в ніч перед від’їздом, всього в АКК чотири факультети. Перший — цілительства, травознавства та моральної терапіії. Другий — бойового мистецтва, захисту та порталу. Третій — елементів, енергетики та артефакторики. І четвертий — менторства.

-Я не думала над цим. -коротко відповіла я, знову чуючи бурчання живота.

-А я б на цілительство хотіла. -мрійливо зітхнула дівчина, а потім різко схопилась. -Ой! Я ж не представилась. Мелісса Войс.

-Костанція Родрігес.

-Дуже приємно!

Мелісса виглядала досить жвавою та веселою дівчиною. На відміну від Оллі, компанія золотоволосої мені більш до вподоби.

-Ти вже встигла хоч з кимось познайомитись?

-Так. -кивнула я, підсуваючись до дівчини трохи ближче. -З Лірою та Тором. І з Оллі.

-І все? -Мелісса фиркнула, починаючи загинати пальці один за одним, перераховуючи імена тих, з ким вже познайомилась.

Звісно, я дуже рада за неї, та все ж мене більше хвилювало, кого я зустріла в коридорі і де подівся той самий чоловік з кошмарів. Я не часто злюсь, можна сказати, майже ніколи, але зараз, чи то поїздка втомила, чи то голод дає про себе знати, але я кордонів не відчуваю через невдоволення. Хочеться сваритись з усіма без причини, і в першу чергу — з Тором за викрадення моїх речей. Там між іншим їжа була.

-Увага! -пролунало по всій актовій залі, змушуючи думки розлетітись, мов нажаханих птиць.

Я глипнула на сцену, на якій стояла жіночка поважних років у чорній сукні з закритими руками. Поруч з нею більш молода блондинка в червоній сукні та щупленький чоловік в білій сорочці.

-Ми по черзі називатимемо ім’я та прізвище абітурієнта, ваша задача — вийти до нас на хвилину. Хлоя Ділрінг.

І це все? Це все, що нам скажуть??? А як же заспокоїти нас, пояснити, що ми там будемо робити і як себе взагалі вести?

-Не хвилюйся, вони просто візьмуть краплю твоєї крові і капнуть у чашу першої колоди. -пояснила Мелісса, помічаючи мою розгубленість. -Якщо ти підходиш академії — одна з чаш засвітиться блакитним сяйвом. А якщо ні, то нічого не відбудеться і ти йдеш звідси раз і назавжди. Кожна чаша — це факультет. Академія сама вирішує, на який ти підходиш більш за все.

-Звідки ти все це знаєш? -посміхнулась я, радіючи, що хоч тут вдало сусідів обрала.

-Ну не даремно ж я з усіма підряд знайомилась.

Ми почали тихо сміятись, пірнаючи за крісла. Та коли я підійняла голову, помітила на сцені того самого чоловіка, що так грубо назвав мене пліткаркою з довгим носом. Ну, може не зовсім так, але сенс був цей.

Він обережно надрізав палець дівчини, ліниво відступаючи на крок.

-Хто це? - запитала у Мелісси, продовжуючи дивитись на чоловіка. Все ж, з такою зовнішністю будь-який характер пробачливий.

-Ти серйозно? -дівчина округлила очі, дивлячись на мене, мов на навіжену. -Ти що, взагалі не знала, куди вступаєш?

-Я вирішила це три дні тому. -чесно зізналась, при цьому не відчуваючи й краплини сорому.

-Наш ректор. Себастьян Лінкольн.

-У такому віці? -вражено ахнула я, дивлячись на Меліссу, мов на навіжену. Та й не личить ректору найкрутішої академії пальці абітурієнтам колоти.

-Йому 83 роки. -з посмішкою зауважила моя новоспечена знайома, приводячи мене у ще більший ступор. -Він проклятий, Кос. Невже ти й справді нічого не знаєш про цю академію?