Частина 1

Я повільно збирала речі у своїй маленькій, але досить затишній кімнаті, щоразу прокручуючи у голові спогади з минулого.

Наприклад, ось цю невеличку статуетку у формі серця мені привіз батько, коли захищав Зоряний Регіон від жителів Темнодоль.

А ось ці шкарпетки я сама зв’язала під пильним керівництвом матері.

Їхати від них не хотілось так само сильно, як і приймати той факт, що вони не мої рідні батьки.

У перший місяць літа мені виповнилось 18, а потім почались вони... жахіття. І щоразу одне й те саме. Силует чоловіка у чорному плащі, лице якого було сховано за великим капюшоном. Ліс, темінь, крик птахів та грубий низький шепіт: “Ти повинна приїхати до Академії. Лише там я зможу тебе захистити.”

Від чого захистити, я так і не зрозуміла, адже поруч з батьками, максимальна загроза — це моя незграбність.

Звичайно, я не звернула на це увагу, але щоночі ці сни повторювались, додавали ще більше моторошних сюжетів та змушували моє серце заходитись у шаленому танці від страху.

Коли мати почала прокидатись від моїх криків, я, звісно ж, поділилась переживаннями, що терзали душу. А на ранок дізналась вже від батька, що насправді ніякі вони мені не батьки. Знайшовши у лісі невеличкий кошик, у якому я голосно кричала, Ітан зайнявся пошуками моїх батьків. Справжніх.

Усе завертілось настільки, що він разом з Клої вирішили залишити мене собі, адже звикли до милого, як вони часто казали, рожевого личка та щічок-яблучок. А там, можливо, колись, знайдуть і справжніх батьків. Але, як ми бачимо, ніхто навіть не намагався відшукати мене за всі 18 років.

Хто я? Як назвали при народженні та чи дали ім’я взагалі? Можливо, я була зовсім не потрібна їм, а вбити новонароджену дитину — кишка тонка.

Мені залишалось лише здогадуватись. І від цих здогадок ставало дедалі гірше. Я повинна дізнатись, що сталось вісімнадцять років тому. Знайти батьків та запитати прямо, чому покинули мене, чому не шукали увесь цей час???

Можливо, вони взагалі загинули, і всі запитання так і залишаться без відповіді до кінця мого життя.

Добре, нехай так. Я готова змиритись з цим. Але не дізнатись, хто я — просто не можу!

Мій останній кошмар підсвітив правильний шлях, і на ранок я вже прокинулась з фантастичним планом, що робитиму далі.

За фантастичний, план сприймала тільки я. Ітан та Клої мого ентузіазму не поділяли, але й заперечувати не стали.

І ось, я закидую до валізи останню річ, яка може знадобитись в Академії Кришталевого Королівства, та востаннє обводжу поглядом кімнату.

Якщо все ж зумію вступити до АКК, то додому повернусь не скоро.

Наше містечко знаходиться настільки далеко від столиці, що там навіть і не чули про такий регіон, як Зоряний.

Чи було мені сумно? Так. Страшно? Беззаперечно. Але трепет від передчуття чогось нового змушував заховати не потрібні емоції десь на рівні п’ят і впевненою ходою вийти з кімнати.

Клої завертала у хустку їжу, про яку я зовсім не просила, але її: “Дорога далека! Щось перекусити потрібно взяти. І якщо не вступиш? Поки додому повернешся, то з голоду опухнеш!” змусило мене мовчки кивнути.

-Кос, може передумаєш? – з надією запитала мати, ховаючи повні смутку очі.

-Я не можу, мам. -тихо прошепотіла, ставлячи валізу біля вхідних дверей. Кухня та зал у нас були невеличкими, я б навіть сказала, крихітними, тому крім арки їх нічого не розділяло. -Не можу собі дозволити передумати. Впевнена, що ці сни не просто так. Я зможу дізнатись правду саме в Академії Кришталевого Королівства.

-Вона так далеко… -зі смутком продовжила Клої, зав’язуючи кінчики хустинки у красивий бантик.

-Я писатиму листи.

Підійшовши ближче до матері, я з усмішкою полізла обійматись.

-А якщо там тобі загрожуватиме небезпека?

-Негайно ж повернусь додому. -звісно, повертатись ніхто не збирався без відповідей.

-А якщо не вступиш?

-То також повернусь додому.

Клої важко зітхнула, погладжуючи мою спину, а я просто насолоджувалась дорогоцінним моментом.

Що мене чекатиме там, я не знала. Але впевнена, мене там чекають. Якщо ці сни з’явились, то і потрібні люди знайдуть.

-Обіцяй писати щодня! -все ж здалась мати, зрозумівши, що я не передумаю.

-Щодня не обіцяю, але тричі на тиждень писатиму.

Вхідні двері грюкнули, даючи знати про прихід батька. Відскочивши від мами, я побігла до вітальні.

-Вже зібрана? Автобус чекає. -з приємною усмішкою запитав Ітан. Він ніколи не показував на своєму обличчі ні смутку, ні страху. Завжди був зібраний та рішучий. Як і цього разу. Та я можу лише здогадатись, що твориться у його душі.

Ось так виховував дитину вісімнадцять років, спокійнісінько жив собі, а тут вона заявляє, що їде до столиці сама, батьків, бачте, шукати.

-Таттууу! -з такою ж широкою усмішкою ледь не пропищала я, біжучи його обіймати. -Ти сердишся? – запитала я, вже влетівши у його обійми.

-Зовсім ні. Ось думку не поділяю, це правда. Але ми підтримаємо тебе у будь-якому випадку. І Костанція… -повним ім’ям батько називав мене лише тоді, коли говорив серйозні речі. Надто серйозні, що й змусило мене підійняти голову та глянути у карі очі Ітана. -пам’ятай, що б не сталось, ми твої батьки. Не соромся попросити необхідне чи повернутись. Якщо тобі буде здаватись, то знай, тобі не здається. Будь пильною та уважною до всього, що має зв’язок із тобою. Не все є тим, чим здається.

Він говорив так, ніби знав щось. Усе так… складно.

-Запам’ятала? -Ітан підійняв моє підборіддя, суворо заглядаючи у вічі. Все, що я змогла, лише кивнути, адже зізнаватись у тому, що всі ці слова вже встигли вилетіти з моєї голови, стало б останньою краплею і я так само жваво полетіла б назад до своєї кімнати. -От і чудово! Час.

Ще хвилини дві ми всі разом міцно обіймались. Мама вручила мені харчі, а тато – мішечок з грішми на перший час.

Я була вдячна їм, щиро вдячна за все. Їхати так далеко я чомусь не боялась, та й знала, що їду не назавжди, але на очі вперто накочувались сльози.