Розділ 36 Фінансисти

Джулія: Загуляв?

День потому.

Джулія: Я йду ввечері з флотськими. Сподіваюся, з тобою все добре. Буду... ну, якось буду.

12 годин потому.

Монк: Чорти його забирай... Мені Хуго, кретин, снодійне дав. Я все проспав.

Джулія: І що ж ти проспав? 😏

Монк: Ем... Йдемо на щось смачне?

Джулія: Знаю я, чим то закінчується... Дядько казав не чудити.

Монк: Може, я тебе викраду з дому?

Джулія: Тобі пригод мало? 😑

Монк: Так... Я не так собі уявляв флот.

Джулія: Бідненький. Поламався на четвертому звіті? 😄

Хлопець відкинув планшет та важко піднявся — усе тіло нило. Побіжка після судна давалася взнаки. Говорили ж, що не варто після перевантажень навантажувати себе ще більше, але відмовитися від звичного розпорядку — це як злочин.

— О-о-о, ти знову на побачення? — Хуго відкинув VR-окуляри, в яких щойно клав маршрут судна, й насмішкувато глянув на однокімнатника. На чорнявому обличчі астрогатора з'явилася усмішка, змішана зі співчуттям. — Чуш, пірате, не шкодуєш себе: то судно, то нові пригоди... Що ж ти будеш робити, як випустишся?

— Тебе на судно запрошу астрогатором, — огризнувся Монк, вдягаючи цивільний одяг. Якісь кросівки, що самі регулювали температуру, чорні штани під мілітарі та футболку із грифоном — логотипом місцевої команди з галактикболу. Подумав, змінив кофту на синє худі з конем. Причесався.

Астрогатор насмішкувато дивився й далі, швидко перебираючи пальцями по віртуальній клавіатурі. Хотів було ще щось підколоти, але, глянувши на змучене обличчя Монка, лише пирхнув і змовк. 

Центр міста зустрів його шумом від сотень людей, які гуляли, бігли у справах та навіть не звертали уваги на курсанта. Кілька груп туристів із віддалених планет тримали перед собою термінали. Кілька дівчат та хлопців із модними зачісками, що переливалися всіма кольорами веселки, вели стріми, судячи з того, як вони махали терміналами та як рухались їхні губи. На висоті літали скутери, антигравітаційні вантажівки. Вдалині світилися хмарочоси ділових кварталів та орбітальний ліфт.

На обличчі Монка розпливлася усмішка. Як він звик до такого шуму та гамору.

Уважно почав дивитися, вишукуючи Джулію в натовпі. Помітив фігурку, яка крадькома виглядала з-за великого фонтану, намагаючись ховатися між людьми. Різко, незважаючи на втому в руках і ногах, кинувся до неї , підскочив й під кілька сердитих вигуків за мить опинився біля дівчини. Закинув на руки й закрутив.

— А казав, сил не маєш, — розсміялася Джулія.

Вона була в синій сукні, що підкреслювала її невелику красиву фігуру. Дівчина легко скорчила гримаску й закрутилася, від чого низ сукні трохи піднявся, показуючи її круглі коліна. Весело розсміялася й поцілувала Монка в губи.

— Блін... Я не взяла наплічника. Отато гад сказав, що я та мода — це несумісно...

Монк пирхнув і тут же отримав тичка.

— Ну все, йдемо десь їсти...

Вони за звичкою пішли по центру. Раптом Джулія смикнула Монка та стисла його руку.

Показала вперед, ледь ворушачи губами:

— Дивись уважно.

Хлопець повернув голову. За кілька десятків кроків ішла компанія Леслі Пен і гучно сміялася з якихось жартів. Монк напружив слух і мало не скипів. По голосу було чути, як сама Леслі пародіює Джулію та її викладання.

— Та й таке. Йдемо кудись в інший бік, — дівчина усміхнулася, поправляючи волосся. — Мені до одного місця, заздрять вони чи ні. Але якщо ти ще влізеш у наші сварки, то гірше буде.

— Що значить, якщо я влізу?

Монк скинув брови й одразу отримав по носі.

— Деметріусе Монку, — очі дівчини були серйозні як ніколи, — за мною дядько, а за тобою поки нікого. Флот — не ідеальне місце.

Вона швидко потягнула його за руку подалі.

— Тобі мало сварки з Лебланами? Батечко нашого П'єра через свого друга акуратно пробував був на тебе тиснути — мені дядько казав. Леслі та її компанія хоч такого й не мають, але тобі запис в особову справу, якщо вляпаєшся в дурню, буде. Не давай їм проти себе аргументів.

— А казала, що ти не розбираєшся у ваших інтригах.

Отримав тичка в коліно.

— Все, йди, дитинко, поки тітонька добра, бо...

Джулія не встигла договорити, як зойкнула, коли Монк підхопив її на руки й поніс. Кілька перехожих дивилися на них як на ідіотів. Десь пролунало щось про порушення особистих кордонів.

— Насильник домашній, постав на землю! — голосно розсміялася Джулія. — Бо зараз на тебе жителі соцмереж та бульбашок радикалів викличуть поліцію...

Вже пізно ввечері, коли Джулія тихо сопіла, поклавши голову йому на плече, Монк лежав, дивлячись у стелю і думаючи про те, наскільки дивним став цей світ.

Кілька літ том він тільки й думав по флот, а тепер він сидів і читав про особисті кордони, соціальні норми та якісь суперечки, які здавалися йому майже дивнішими за піратські засідки.

— Ну й світ...

Монк кинув запит у мережу,аби дослідити те що почув. Але замість простої відповіді отримав кілька лекцій з філософії, соціології та гуманітарних наук.

Тоді зітхнув і вимкнув термінал.

А він ще думав, що дядько Пете жартував, коли казав, що після восьми років на фермі найбільшим шоком буде не космос, а люди.

Ех... інші світи, інші правила.

— Ммм... хтось у нас сумує за часами, коли все вирішувалось командою від кан-лейта Скотті? — сонно пробурмотіла Джулія.

Вона хитро примружила одне око й глянула на нього так, що Монк одразу зрозумів: вона все чула.

— А ти думав, що офіцер не тоне в бюрократії?

Дівчина потягнула ковдру на себе, але через рух сповзла вниз, тихо зойкнула і одразу почала сваритися, намагаючись повернути її назад. За кілька хвилин вони вже обоє забули про філософію, особисті кордони й дивний цивільний світ.