Інтрелюдія 9

Республіка. Новий Вайтран. Дикі Світи. Планетарна система Ізольда. Готель «Йон».

У багатій кімнаті з видом на старе місто, що світилося вдалині, сиділо троє. Статний чоловік із уважним поглядом і майже лисою головою повільно курив сигару. Навпроти — два молоді чоловіки у потертих робах артилеристів. На рукавах ще можна було розібрати напис:

«Флот Артану. Фрегат 6-го флоту "Нова".»

Один, із байдужим обличчям, мовчки пив віскі. Інший — чорнявий, із акуратною борідкою й тонкими рисами обличчя — гортав щось на терміналі.

— Грімо... А Людвік де? — чоловік відклав сигару.

Чорнявий усміхнувся білосніжною усмішкою.

— Потрапив до доньки губернатора Жана. Уже тиждень на озерах відпочивають. - Важко видихнув. —, Захаріє... Я більше не можу. Я артилерист, а не начальник банди, що вибиває гроші із шахтарів.

Захарія лише всміхнувся. Від тієї усмішки Грімо відчув, як по спині побігли сироти. Він мовчки відпив віскі й махнув рукою. Робот із тихим скрипом підійшов, долив у склянку й повернувся до стіни.

— Грімо... — спокійно сказав Захарія. — Цю кашу заварили ви. Чи шкодуєш, що знайшов ейнштейній? Чи що набрав тоді Монка?

Грімо тільки важко видихнув.

— Мене вже вдруге викликають у флот. Починають ставити незручні питання.

— СБ усе владнає. Підеш у відпустку за станом здоров'я. Не вперше, - Він перевів погляд.— Андре?

Той підняв очі.

— А ти що скажеш?

— Та жити можна. Без флоту теж проживу. Але ці місцеві банди вже дістали. Чищу їх як можу. То Грім у нас інтелігент, а я серед такого виріс.

Запала мовчанка. Її перервав якийсь крик із вулиці. Потім пролунало кілька пострілів. Андре швидко пробігся пальцями по терміналу.

— Знову якісь генії вирішили штурмувати нашу «нору». Зараз кину туди бригаду Сивого. Хай трохи наведуть порядок.

— Я б краще людей до шахтарів відправив, — буркнув Грімо, піднвся й попрямував до дверей. Коли  вийшов із кімнати, Андре зітхнув видихнув.

— Важко йому.

Амелія відшила. Розі загинула на роботі. Він їй навіть перстень купив...- Помовчав, і тільки тоді задумливо додав, — Він справді не створений для цього.

Захарія повільно похитав головою.

— Андре... По-твоєму, я бандит?

Той мовчав.

— А ти?

Знову мовчанка.

— Ми не бандити, - Він повільно загасив сигару. — Ми розвідка. Просто працюємо там, куди флот офіційно не може зайти, - на обличчі агента СБ розквіттал така посмішка, що Андре здалось, він у лігві павука.— А ейнштейнію тут стільки, що державі вистачить на десятиліття. Хтось же має його забрати раніше, ніж це зроблять тамарійці.

Андре тільки кивнув. Захарія продовжив

— Добре. Гріма зніму. Нехай займається логістикою. Ти очолиш місцеву мережу.

— Та я...

— Навчишся.

Захарія сказав це так спокійно, що сперечатися не хотілося, Андре мовчки підвівся й вийшов.

Двері зачинилися. Захарія ще довго сидів один. Повільно допив віскі. Закурив нову сигару.

Усміхнувся.

— Монк би сюди зараз дуже знадобився... Але хай поки вчиться.

Відкрив термінал.

— Так... Десять списаних суден... два приватні буксири... ще три транспортники...

Почухав носа.

— Екіпажі знайдемо.

На екрані спалахнув герб Служби безпеки.

Захарія швидко провів пальцем по панелі, прибираючи його.

— Треба тільки більше своїх людей...

Агент відкинувся на спинку крісла й додав так тихо, що здвалось, це ніхто не мав чути

— І тоді можна буде починати справжню роботу.