Розділ 23. Друге півріччя

— Та ти справжній офіцер!

Монка мало не збило з ніг, коли один із двоюрідних дядьків, які приїхали в гості на їхню ферму, поплескав його по спині. Він силувано усміхнувся, шукаючи спосіб втекти у свою кімнату на горищі, але тут же в руки курсанту всунули чарку із виноградною гаппою.

— Ну, за те, щоб усе вийшло в нашого адмірала!

Хлопець знову скривився. Як він не любив усі ці застілля, спомини про те, хто, що та кому. Дядько тим часом повернувся до матері й проказав мов між іншим:

— А ти, Моллі, сумнівалась, коли малий йшов у ту свою академію. А он який у формі!

Потім знову повернувся до хлопця, який, відчуваючи, що та гаппа палить нутрощі та хоче на волю, відчайдушно закушував чим тільки міг, тягаючи якісь хлібці, буженину й намазку із сиру.

— А дівчину маєш?

— Пітере! — розсміявся батько. — Дай йому хоч на мить спокій.

— Та ну, Сев. Я твого малого негідника останній раз бачив, як він іще втікав від дівок із сусідньої ферми... — знову розсміявся він. — Хоча з того часу нічого не змінилось. Кажуть, ти вчора з міста мало не втік...

Курсант знову відчув, як стає багряним. Хто ж міг знати, що вчора він буде в Грудереку й побачить кількох старих знайомих. Те вилилось у невелику посиденьку, де йому представили ще кількох людей.

На відміну від столичних планет, на їхньому агросвіті військову форму сприймали зовсім інакше. Пригадались слова адмірала Кроу, що чим далі від центру, тим до флоту більше поваги.

Хлопець  згадав, як вчора виявив у себе на колінах якусь п'яненьку дівчину, що тулилася так відверто, що йому довелося банально тікати. Пам'ятаючи свою пригоду на Дагон-Сіті, хлопець тепер молився богам, аби ніхто не додумався зробити кілька фото та викласти їх у якусь із місцевих соцмереж...

— Невже ті дівки зі столиці сектора красивіші за наших чи кращі? — Піт знову обернувся до Монка,  який саме ховав термінал, - що ти від місцевих красунь втікаєш? 

Джулія й досі була поза мережею. Як пішла два дні тому з Фрідріхом, Отто та Хельгою в піший похід у гори, так і досі була офлайн. Вона ще й написала йому, що хоче якось разом у гори піти. Хлопець спробував було відмахнутися, що на фермі все життя був, то йому й у місті добре, але отримав на кілька днів титул бовдура-свинопаса. Довелося обіцяти, що таки підуть.

Зітхнув. І що там вона знайшла? Лізти десь, дертись...

Йому під ніс сунули нову чарку. Батько легко вихопив її в дядька.

— Піте, йому ще тут свою роботу писати, а за три дні я навіть не бачив його на дворі. Все щось вивчає...

Пролунав веселий сміх.

— Ага, вчитися. Що ти там, меседжі перевіряв?

— Дядьку, — ледь видавив із себе хлопець, — у мене дійсно багато навчання. Я б не їхав, бо завал, але куратор вигнав, вважайте, у короткотермінову відпустку.

— Ну-ну... — у голосі дядька залунала така іронія, що всі знову пирхнули зі сміху.

Монк оглянув кімнату. Мати, батько, сестра Лілі, молодший Джером, ще два дядьки з боку матері та кілька їхніх дітей. Допит, а не сімейні посиденьки.

— Ну, то як ти там хоч якусь дівчину знайшов? — інший дядько Луї вирішив підтримати Пітера. Всі знову вибухнули сміхом. — Чи ти як ті всі молоді офіцери на кожній планеті?

— Луї, — крижаним тоном озвалась мати. Всі миттю змовкли. — Він іще зо два роки так не схоче додому навідуватись.

Під її засуджуючим поглядом хлопець скривився.

— Мам, ну я ж не міг… Спочатку цілий рік патрулювання на “Нова”, тоді кілька місяців у реаніматорі, тепер академія, і знову флот…

Мати тільки важко зітхнула.

— А тоді знову реаніматор?

Він було хотів щось сказати різке, але тут двері прочинилися й зайшла тітка Клое, яка, як завжди, спізнилась. Невисока, чорнява, із гострим носом, як у своєї сестри, —  Моллі, вона тим не менш завжди мала веселу посмішку.

— Ну я не спізнилась сильно? — всілася з другого боку біля Монка. — О, а малий виріс. Надовго до нас?

Наступного дня хлопець сидів у невеликому садку й дивився, як кілька агродронів методично обпилюють дерева від шкідників. Десь вдалині чувся гул будівельної техніки — він таки переконав батька, що варто будувати нову теплицю. Гроші взяв із тих кількох банківських чипів, які видав Віктор. Усміхнувся. Гроші СБ йдуть на господарку.

— Шкода, що ти втікаєш, — батько важко зітхнув та сів біля нього. Зняв з очей окуляри VR, в яких бачив усе, що творилось на фермі, й поклав їх на лавку поруч. — Що далі буде? І куди ти?

— Певно в дикі світи, — Монк зітхнув, дивлячись, як птах ганяється за якимось дроном, що внадився тягати фрукти. Птах мав у лапці паличку, якою щосили стукав по машині. — А що, неопапуги такі наглі, га?

Сев поплескав його по плечі:

— Пристосувались, гади.

Хотів було ще щось сказати, як тут прийшов сигнал із термінала. Хлопець глянув — Джулія щось відписала. Батько розуміюче посміхнувся, встав.

— Та потім…

Він похитав головою.

— Ні, ти стільки чекав… відколи поїхав… та й у мене є чим зайнятись, ввечері ще поговоримо.

Дівчина кинула аудіо. Він увімкнув гарнітуру у вусі й почув теплий, дещо хриплий голос:

— Було весело, але я зламала руку, коли Отто, ідіот, звалився з скелі…

На задньому фоні пролунав повний обурення голос:

— Та там камінь впав… Джулі, що ти мене оговорюєш?!

Все вибухнуло сміхом чотирьох Харкеманнів.

— Ну все, пірате, бувай. Почуємось у академії. Маю ще в реаніматор лізти. Бач, вчуся в кращих.

І знову все потонуло в сміхові родини дівчини.

Ще за тиждень курсант сидів в орбітальному ліфті, який повільно спускався до порту. Дивився на екран із туристичними описами планети й намагався не задрімати. Як завжди, в останній день виявилось купа справ, розмов і речей, які або забув, або не встиг.

Молодші весь час намагались познайомити його зі своїми друзями та витягнути на прогулянку. Батько знову згадав план розбудови ферми й показував йому схеми так, ніби натякав, що потрібна допомога. Мати ж, як завжди, просила бути обережнішим.