Розділ 17 СБшник , адмірал та рендом

Джулія: Надсилає вкладення

Монк: Вау.

Джулія: Ти міг би побачити це вживу, якби почав писати роботу кілька місяців тому.

Монк: І де ж ти така була?

Джулія: На ДН одного адмірала.

Монк: Не побачив би, мене б туди не пустили. По-перше, курсант. По-друге, мутний. Хоча… куратор би пробив пропуски…

Джулія: Ідіот, я б тебе провела.

Монк: Я там був би як біла ворона.

Джулія: Бляха, точно. Вибачай, інколи забуваю.

Монк: Йдемо, може, завтра прогуляємось?

Джулія: А ти звіти для Кроу написав?

Монк: При зустрічі розкажу.

Монк втомлено хмикнув і подивився на термінал очима, в яких усе розпливалося. Відпив енергетика. З вулиці долинув хропіт якогось хіру.

Він знову засидівся до четвертої ранку. Завдання від адмірала, завдання від Леблана, завдання від куратора групи… Здавалося, цьому не буде кінця.

Останні три тижні він працював як проклятий. Руки потроху тремтіли, а голова була важка, ніби напхана ватою. Енергетики не рятували. Вже з’являлися думки піти в порт і купити стимів…

«Треба буде зробити перерву, інакше це добром не закінчиться», — подумав, позіхаючи.

Похмуро глянув на годинник і усвідомив, що має ще майже п’ять годин до початку занять. «Чудово. Можна хоча б трохи виспатись».

Він уже простягнув руку до кнопки вимкнення, коли термінал противно завив, сповіщаючи про вхідний дзвінок.

— Сподіваюсь, це не Захарія, — пробурмотів Монк, але, побачивши знайоме ім’я на екрані, приречено вилаявся. — Таки він. Що ж СБ потрібно від мене цього разу?

На екрані з’явилося тремтливе сповіщення, що запис від захищеного каналу активовано.

— Привіт, Монку, сподіваюсь, не розбудив? — Захарія цього разу був серйозний. Голос рівний, без звичної іронії.

Монк напружився.

— Ані краплі. Уже тиждень сплю не більше трьох годин на добу, — втомлено відповів він. — Ви нині не на себе схожі. Щось трапилось?

— Дивись, — Захарія глянув кудись убік, ніби перевіряючи, чи їх ніхто не підслуховує. — Як ти будеш пояснювати щурам з податкової те, якщо ми з Грімо за місяць тобі скинемо десь так мільйон кредів? Не тих, диких. Наших.

Хлопець відчув, як серце пропустило удар. Різко випростався — втому наче рукою зняло.

— Мільйон? Що? Там же мало так бути?.. — на обличчі агента розплилася весела посмішка, ніби він насолоджувався моментом. Відпив холодного чаю й обережно спитав: — Я так розумію, ви вже щось придумали і хочете втягнути мене?

— А ти швидко вловлюєш, — посміхнувся Захарія. — І до речі, в тебе є ще якісь гроші офіційно? Для того, що я пропоную, потрібно десь п’ятдесят тисяч чистими.

— Та маю… — Монк задумався, пригадуючи накопичення, які відклав на чорний день. — Але я думав ферму прикупити, — додав він з ледь помітною іронією.

— Забудь про свою ферму, — відрізав СБшник. — Тут є можливість офіційно викупити одну сміттєву транспортну компанію в Моркпорку. Так, вона банкрут, але має бонус — склади в деяких Диких світах. Навіть Республіка Дракона там щось має. І головне — все буде офіційно.

Він усміхнувся й випустив дим із сигари.

— За невелику суму місцеві чиновники закриють очі на прибутки, які трохи більші, ніж є насправді. Наші тут не причепляться. Знаю я той фінмоніторинг.

Монк провів рукою по обличчю, намагаючись прокинутись.

— Сер, ви могли провернути це й без мене. Чому я? Тут або якась гра, яку я не розумію, або щось більше, і вам потрібен я з прицілом на майбутнє. Це прямо як партнерство.

Захарія посміхнувся — цього разу щиро. Очі блиснули.

— Ти мені подобаєшся, хлопче. Вірно. Плани більші. Але зараз будемо потроху вкладати гроші в логістику, нарощувати жирок. А далі — як піде. Мені потрібен хтось, кому я можу довіряти на Диких світах. А ще мені потрібні будуть там наші артанці. Ті, що не скиглять. Особливо — колишні флотські.

Монк відчув холодок по спині.

«Він хоче… ні, не може бути».

— Ви серйозно? Це ж порушує всі протоколи флоту і СБ…

— Називай як хочеш, — Захарія знизав плечима. — Головне, щоб працювало. Я тобі довіряю. А ти довіришся мені? Ризиковано, але якщо все піде добре — забудемо про службу й постійні ризики. Хороші агент і офіцер, які мають те, що я планую, краще, ніж просто хороші агент і офіцер.

Монк дивився на обличчя агента, намагаючись знайти бодай натяк на жарт.

«А якщо це пастка? Якщо я йому не потрібен, а просто хоче перевірити? Чи гірше — підставити?»

— Дайте мені подумати. До завтра зможу дати відповідь?

Захарія кивнув.

— Вірно. Не приймай таких рішень одразу. Думай, зважуй. І пам’ятай: це лише початок. Бувай.

Монк опустився на ліжко, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Втома повернулася разом із важким передчуттям. Він ще довго сидів у темряві, розмірковуючи, у що ж він щойно вплутався.

Ранок він би проспав, якби не Хуго, що розштовхав свого однокімнатника з гучними криками про те, що сонце світить, а академія сама себе не закінчить.

Із стогоном курсант вирушив на заняття, розмірковуючи, що варто взяти відпустку. Відсилати тактику Леблану й пару звітів куратору групи — і він уже не розумів, як узагалі не звалився в анабіоз. Якби не Патрік, то він би й так злився у адуронії…

— Монку, ти б ішов відпочити, — його розбудив Оскар. На обличчі курсанта було співчуття й сум. — Не знаю, що ти там робиш, але останні кілька тижнів ти виглядаєш так, ніби маєш ще якусь важку роботу. Відпочинь.

Хлопець оглянувся. Він задрімав після лекції з психології командної роботи. Не очікував від себе такого — думав протримається довше. Але втома взяла своє.

— Та все ок, — відповів він. — Так, трішки дещо цікаве роблю. А де всі?

— Та побігли з Патріком на сортування в команди, — усміхнувся Оскар. — У космос поспішають. А тобі, бачу, все одно.

Монк сухо засміявся. «Я й на планеті знаходжу собі море справ. А ви радійте, що ще на планеті. От побудете зі мною на одному судні під час путря чи рейду — тоді зрозумієте».