Інтерлюдія 5

Джулія сиділа на святкуванні дня народження адмірала Баррі й відчувала, як її огортає нудьга, вкотре ловила себе на бажанні втекти. Та мусила тримати марку й обличчя. Все перетворилося на звичне в таких випадках гуртування за інтересами. В одному кутку шикарної зали заміського кафе сиділи старі офіцери й щось обговорювали за столами. Було чути сміх, жарти та вже веселі крики. Робоофіціанти тільки й встигали доливати їм алкоголь. Усміхнулась — очевидно, сперечаються про те, хто цього року виграє у флотських навчаннях чиє судно матиме відзнаку за найкращу готовність.

Молодші офіцери або пробували стягнутися в кілька менших компаній, або танцювали у протилежному кутку зали, звідки долинала тиха музика від якогось кавер-бенду. Адмірал не пошкодував грошей — найняв музик. Ніяких тобі ШІ-сетів…

Позіхнула, пригадавши довгі промови та привітання — мов на нарадах та лекціях, які лунали десь із три години. Нудна, але необхідна річ, яку вона не могла пропустити, аби на неї та на родину не дивилися криво. Їй набагато приємніше було б зараз знову прогулятися з Монком або хоча б переглянути якийсь фільм у своїй затишній кімнаті, та все ж до пригод з авантюристом тягнуло більше.

Пирхнула. Після останніх їхніх зустрічей вона вже не була впевнена, що хлопець не спробує піти далі. Щоразу він дивився на неї так, ніби ось-ось зробить якусь дурницю, за якими був великим спеціалістом.

Відпила ігристого й, узявши тарталетку з рибою, повільно закусила. Окинула поглядом кілька пар, які повільно дефілювали від танців до столів. Усміхнулась. Щастить же комусь. Вона вже навіть не пам’ятала, коли вони гуляли востаннє. Тиждень? Ні, два або й три тому. Точно, це було два тижні тому, після того як адмірал Левасер просто розбив його теорії про малі кораблі.

Злий та розчавлений таким ставленням курсант кляв усе на світі, включно зі своєю улюбленою СБ, і був готовий усе кинути. Тільки її переконання не дало йому це зробити. І от — пішов до адмірала Кроу й просто зник. Ці тижні він глибоко поринув у вивчення підручників і карт, навіть перестав їй писати.

Відпила вина й усміхнулась сама собі. Тепер вона чекала, що напише він, а не навпаки. Іронічно.

— Джулі, знову від усіх втекла? — до неї підійшов Отто з дівчиною в скромному платті. Двоюрідний брат усміхався на всі зуби, а його фамільний ніс стирчав мов вказівник. Легким рухом показав на свою супутницю. — Це Мелінда, астрогатор на «Амані».

— Приємно, — усміхнулася Джулія, вдивляючись у чорні як смола очі астрогаторки. Та легко кивнула й посміхнулася дещо пухлими губами. Дівчина враз блимнула очима, пригадуючи, як рік тому саме екіпаж «Амана» знайшов забуту колонію теранців.

— Взаємно, — приязно посміхнулася Мелінда. Узяла тост, акуратно відкусила. — Отто казав, що ти закінчуєш тактику? Тобі теж хочеться йти слідами дядька?

— Побачимо, — ухильно відповіла Джулія. Дядько та його плани. Знав би він, чого вона хоче, то точно б вжахнувся. Сам старий адмірал не раз говорив про те, що хотів би, аби вона десь була на супутнику чи на базах. Максимум — орбітальна фортеця. — Отто, а ти вже екіпаж собі набираєш?

Отто весело розсміявся та миттю схопив її за руку й потягнув до гурту молодих офіцерів. Дівчина було напружилась, але тоді вирішила: чому б і не розвіятись? І так засиділась, як та бабуся.

За кілька хвилин вона уже кружляла в танці. Єдине, що їй подобалось у таких святкуваннях, — це танці. Офіцери, особливо спадкові, вважали, що танець допомагає краще розуміти і тактику, і стратегію. Та й це просто красиво, подумала дівчина. Хоч якась можливість розслабитись за ці дикі тижні.

Вона з теплотою подумала, що їй це ой як подобається. Життя. Нормальне життя. Ніяких тобі бійок, ніяких втеч у парку, ніяких виставок, де флот обгаджують так, як тільки можна.

Відповіла на посмішку молодого високого офіцера з нашивками астрогатора. Той виразно махнув шикарною уніформою, явно шитою на замовлення, й підняв брову, мовби запрошуючи на танець. Кивнула. Мить — і вона уже кружляла, забувши про все на світі. Посміхнулась. Он воно — життя. Музика. Всі свої.

Та раптом у її голові, мов постріл з плазмостріла, пролунали слова: «Ми живемо у своєму світі, вони — у своєму, а життя то набагато складніше».

Збилась з кроку й мало не перечепилась за ногу свого партнера по танцю, але швидко вирівняла рухи. Знітилась. Пробурмотіла вибачення й відправилась до столу, вирішивши, що краще вже вип’є чогось. Бажано безалкогольного. Здається, таки з ігристим переборщила.

Та не встигла підійти до столу, як її знову гукнули. Двоюрідна сестра Хельга, трішки схожа на Отто, але з тоншими рисами обличчя, як завжди була в центрі уваги. Вона єдина з їхньої сім’ї любила такі тусовки й компанії.

Дівчина посміхнулась їй, взяла келих з ігристим і підійшла до компанії. Почула уривок розмови.

— …ти уявляєш, пів тонни енштейнію. У стабільних ізотопах. Та вони тут нам дадуть можливості…

— …кажуть, СБ притягнула, — зло говорив Ганс Шмульке, молодший син інтенданта Четвертого флоту. — Там, кажуть, стабільний канал. З фронтиру, правда… Але я щось думаю, що все буде флотом викуплено. Знову не торгаші, а ці нишпорки кляті…

До компанії підійшло ще кілька офіцерів. Хельга кожному то посилала вітання, то посміхалась. Джулія, посміюючись, слухала.

Виходить, Монку та Захарії таки вдалась їхня авантюра. Подумала над насмішкуватою пропозицією хлопця про те, що він буде робити з прибутками за оборудку… Фу, негідник малий. Але з другого боку…

Джулія усміхнулась. Ех, не про те ти, дівчинко, думаєш.

А якщо він таки був правий? Оця його симуляція з Диких Світів — не просто жарт?

Пригадала тогорішню пригоду тоді ще енсіда на «Нові». Кібогри, це все… Поїжилась. Та й це Монків Захарія. Даром що в СБ, та сучий агент свою справу знав. Монку до нього рости й рости.

Подумки вилаялась. Монк і СБ? Наскільки глибоко він туди вліз? Скільки з того, що він їй казав, — правда? Не буду себе дурити, він таки недоговорював, і немало. Знала, що курсант глибше пов’язаний із СБ ніж показує. Але, з іншого боку, він ніби й нічого поганого не зробив. Певно, намагався пройтись по краю. Як завжди.