Інтерлюдія 4

Майор Леблан терпляче чекав, поки тактики п’ятого курсу завершать презентації та захищатимуть свої напрацювання. Він ходив туди-сюди, то теребив кітель, то зупинявся, намагаючись виглядати спокійним.

Хвилююсь як курсант чи школяр, — іронічно подумав він.

Йому не подобалось чекати. Але доводилось. І ці чутки… знову ті дурні чутки.

Дядько вже казав, що історії про нього після тієї сварки з Джулією не додають йому слави. Він проковтнув гордість і кілька разів намагався з нею помиритися. І справа була не лише в тому, що вона племінниця адмірала.

Він різко обірвав думку.

Та пішов він, той дядько з його інтригами.

Йому б вистачило просто нормальних стосунків. Так, у неї характер — ще той треш. Але вона бойова офіцерка.

Двері аудиторії скрипнули. Почали виходити тактики: хтось сміявся, хтось ішов похмуро.

Леблан витягнув шию, шукаючи “три троянди” — так у групі називали Джулію, Фрею та Брунгільду.

Звісно.

Вона знову залишилась сперечатись із полковником Шварцкопфом.

Він зайшов слідом.

— …таким чином, пане полковнику, я вважаю, що виконала ваше завдання, — почулася Джулія.

— Джуліє, я розумію, що ти три місяці це рахувала, але зізнайся — тобі хтось це підкинув? Ривок на бандитів… майже самогубний, — буркнув полковник.

Леблан скрипнув зубами.

Знайома пісня. І знайомі ідеї.

— Але я ж виконала умову? — спокійно кинула Джулія.

— Виконала. Але не сама ж ти це придумала?

— А хіба тактики працюють самі? — усміхнулась вона.

Полковник зітхнув:

— Добре. Відзнака твоя. Але хто подав ідею?

— У нас на спецкурсі є курсант, — сказала Джулія, махнувши рукою. — Він був у бою на Нові. Мій хороший друг.

Подружки пирснули сміхом.

Леблана ніби вдарило.

Друг?

— Ага, той самий “герой Фронтиру”… — тихо пробурмотів полковник. — Познайомиш нас?

— Слухаюсь, сер, — кивнула вона й вийшла.

Леблан уже чекав її біля виходу.

— Джулі, нам треба поговорити.

— Що, майоре? — холодно кинула вона.

— Відколи ми на “ви”?

— Після всього, що ви зробили, це ще м’яко.

Вона пішла в бік парку.

Він наздогнав.

— Послухай. Твій друг, цей Монк… він небезпечний. Уже встиг влізти в бійку. Тримайся від нього подалі.

— Нас? — вона різко зупинилась. — Чи чергову “родинну справу” Лебланів?

Його смикнуло.

Вона підійшла ближче:

— А знаєш, як це буває?

І коротко, холодно, майже усміхаючись, описала сцену з кафе, парком і бійкою.

— Все як у кіно, П’єр. Але звідки тобі знати?

Вона розвернулась:

— Не переслідуйте мене.

Пішла.

Леблан залишився стояти, стискаючи кулаки.

Гаразд… подивимось, як довго ти протримаєшся, “герою”.