Розділ 13. Грімо влип

Джулія йшла швидко, роздратовано стискаючи кулаки. Її постава була напруженою, плечі зведені назад, а підборіддя гордо підняте — наче вона тільки-но вийшла з бою, не розуміючи, перемогла вона чи програла.

Монк, навпаки, виглядав спокійним. Він засунув руки в кишені, йшов поруч, дозволяючи їй мовчки злитись готовий на вибух.

— Ну, і навіщо ти мене сюди затягнув? — нарешті вона зупинилася, різко розвернувшись до нього. Її очі палали обуренням, але голос звучав уже не так сердито, як хвилину тому.

Хлопець усміхнувся, але не поспішав відповідати.

— Ти що, справді отримав задоволення від того, як паплюжать флот? — дівчина схрестила руки на грудях. — Ти ж служиш, ні? Невже це тобі нормально?

— А ти могла б уявити світ без флоту? — спокійно запитав показавши на орбітальний ліфт який світився вночі, доставляючи вантажі та людей на орбіту. Тоді перевів погляд на великий хмарочос в якому був один із флотських НДІ.

Джулія кліпнула, розгублено моргнувши.

— Що за дурня?

— Просто уяви, — повторив таємниче усміхаючись.

— Монку, ти якийсь дивний сьогодні. Що, філософію читати почав?

Скривилася, переводячи погляд на вулицю. Десь у далині проїхав поліцейський патруль, червоне світло мигнуло на її обличчі. Прості перехожі собі йшли оминаючи парочку. Кілька карів приїхало під галерею та висадило людей які відбрилась на виставку.

— Джулі, а якщо завтра флот просто… вирішить, що не захищає їх? — він кивнув у бік міста, що жило своїм життям.

— Та ні, — вона фиркнула, — ми ж флот, ми врешті клятву даємо.

Вона обхопила себе руками, ніби їй раптом стало холодно.

— Але вони все одно нас зневажають, — додала вона тихіше.

Монк глянув на неї уважно.

— А знаєш, у чомусь вони праві.

— Що??? Як ти можеш таке казати?!

Джулія зупинилася різко, як обухом по голові.

— Що??? Як ти можеш таке казати?! — її очі блищали, у голосі було більше ніж обурення. Здавалось вона зараз заплаче або втече від нього.

Монк видихнув, глянув на темне небо, ніби підшукуючи там потрібні слова.

— Я про те, що і ми, і вони живемо у своїх затишних світах, — він розвів руками. — Ми думаємо, що всі нас люблять. Вони думають, що всі нас зневажають. А правда… правда в тому, що життя не чорно-біле.

Джулія повільно хитнула головою, наче відмовляючись у це вірити.

— Тобто ти зараз серйозно ведеш до того, що і твоя співпраця з СБ — це ок? — її голос зривався. — Я тебе правильно розумію? Для цього ти мене сюди привів?

Монк нахмурився.

— Джулія…

— Все, я йду. І не пиши мені.

Вона розвернулася, та він схопив її за лікоть. Дівчина напружилася, але не вирвалася.

— Джулі, стій. У нас ураган — я. Ти — спокій.

— Немає ніякого «нас», Монку, — відрізала вона. — Є я. І є ти, який вічно…

— Ламаю все, бо ураган, — він раптом засміявся, хоча в очах майнув сум. — Ну добре. Може, і немає.

Вона мовчала.

— Є тільки двоє курсантів, — м’якше продовжив він. — Одна з яких щойно піддалася на просо ідіотську провокацію в якій нема ні крихти уяви. Але бач коли ми в своїй бульбашці, то це боляче бачити іншу. А інший невдало вибрав місце, куди піти.

Джулія скептично зиркнула на нього.

— Флот же різний, — знизав він плечима. — Думаєш, я не бачив дурощів? А я тобі казав, що у нас на «Нові» був гіпержучок і були поламані блоки керування до рельсотронів? Ми це так і не розкрили.

Джулія трохи послабила напругу в плечах, але голос усе ще був колючий:

— І до чого ця розмова? От що ти хочеш цим показати?

Монк стиснув щелепи, на секунду відвернувся, ніби рахуючи до десяти, а тоді раптом розсміявся — коротко, різко, з якоюсь незрозумілою втомою.

— Ай, та гори воно все вогнем. Правда ж якось дивно, коли біля мене нічого не горить і не вибухає? — він скосив на неї погляд і вишкірився. — Давай повернемось на виставку, потрощимо там усе й скажемо, що це перформанс. У відповідь. Уявляєш які всі будуть говорити, от тоді це буде по нашому. Йдем?

Джулія насупилась, але не розсердилася. В її очах з’явилося щось схоже на тривогу.

— Монк філософ. Монк думає. Пробує зрозуміти. ЩО з тобою сталось, чи ким тебе замінили?

Він мовчки подивився на неї, тоді відвів погляд убік. Вулиця якою вони тепер йшли була майже безлюдна, тільки голограми реклам мерехтіли над головою.

— Джулі, а уяви, що те, що я рахував, правда. І хтось там, на Фронтирі, готує флот вторгнення. Як думаєш в нас буде час дутись на якихісь ідіотів які ситно живуть бо давно не було великої війни? Таких переконає тільки вибух над головами, і флот поганців вдома.  Знати, що такі є нам варто, переживати – думаю наші адмірали над цим думають. Ми ж поки тільки можемо зробити висновок на майбутнє…в нас інші плани.

Вона прикусила губу, потім схрестила руки на грудях.

— І що, герой Монк із звітом СБ у кишені піде трощити поганців, аби врятувати Республіку? А на цих направиш свого куратора?

Монк гірко всміхнувся.

— Я не герой.

— Ну так, ти в нас героїчний агент СБ, — не відставала вона, її голос капав іронією.

Він потер обличчя.

— Так. І зараз я намагаюся знайти слова, аби ти мене впустила до себе додому…

Вона підняла брови, але він продовжив:

— …щоб я зміг підкинути твоєму дядькові той звіт, що готував СБшнику. Уявляєш? А тоді завербую тебе, і потягу в Дикі Системи робити тактику моєї ПВК…

Джулія завмерла. Її пальці стиснулися в кулак. Вона подивилася йому просто у вічі, ніби намагаючись зрозуміти, чи це жарт.

— І чому ти такий впевнений, що війна буде? — Джулія звузила очі. — Тебе там часом куратор не возив і не показував плани? Розрахунки?

Монк різко видихнув, провів рукою по волоссю й глянув на неї майже благально.

— Моя чуйка на неприємності виє, як дика. А я навіть не можу довести дорогим мені людям, що боюся… боюся, що можу бути правим.