Розділ 12. Виставка мистецтва.

Тиждень по тому.

Джулія: І як  сходив до веселих дівок? Перевірявся уже в діагності?

Монк: Мене вигнали.

Джулія: Всенсі тебе вигнали? 

Монк: Сказали, що приходила дівчина тактик. Грозила карами їм якшо не виженуть.

А ти як там? питалась про ніндзя піратів? 

Джулія: Та йди ти. 

Монк:  До речі, тут відкрилась виставка сучасного мистецтва. Я не заю, що це означає, але казали, що туди ходять парочками, і там нічого не вибухає, як правило. Давай сходимо ?

Джулія: Що куратор вимагає звіту?

Монк: Два

Джулія: Ну тоді я тебе виручу, але в останній раз коли? 

Монк радісно підстрибнув. Ну нарешті! Після тижня факів від Джулії, він хоч отримав шанс на нормальну реакцію. Кинув в ШІ агент запит аби той  швидко вивчив, коли на виставці буває найменше людей, і відправив дівчині час. За мить прийшла відповідь: «Запізно».

Скрипнув зубами, тоді обрав ще один слот, та кинув їй відчуваючи, що серце знову дико калатає. Прийшла відповідь: «Зарано».

«Вибирай сама», — написав, намагаючись зберегти спокій. Тоді пішов на кухню, зробив собі в старому як й сама академія кавоапараті ре-латте, й повілно намагаючись не видати хвилювання побрів до терміналу. Стиха вилаявся. Відповідь була короткою: «Не хочу».

Монк викинув телефон на ліжко, вирішив, що все, здавалося б, безнадійно. Але через кілька секунд на екрані з’явилось нове повідомлення: «Пообіцяй, що викличеш кар на певну годину».

«Викличу», — написав, сподіваючись, що Джулія знову не буде грати з ним у свою гру.

Через кілька днів Монк стояв перед залом сучасного мистецтва, міркуючи, що йому дійсно потрібен старий добрий аналоговий годинник. Для статусу, й похожу в такі от місця. Як писав міський портал зараз у моді було мати один із елементів старовини, а особливим лоском йшли такі от годинники. Здавалось в наш час – смішно. Та хто їх зрозуміє – цивільних.

Зітхнув зрозумівши це не зовсім його стиль. Як він не любив виставляння напоказ – цього світу мистецтва з галасливими фарбами та людьми, які намагаються виглядати вражаюче, аби справити враження. Стоячи серед художників, критиків і фешн-ентузіастів, та інших дивних але явно творчих чи не дуже людей незрозумілого роду діяльності, і всім цим яскравим ба навіть смішним на його думку одягом, хотілось на якесь судно. Мимо нього сновигали люди із різноколірним волоссям в різних зачісках яких чого тільки не було від якихось артефактів, до дредів. Жінки у екстравагантних сукнях та дивними проекціями та тато, час від часу дивились на нього та здавалось сміялись, поки курсант намагався спокійно ловити їхні шоковані погляди, спрямовані на його футболку з написом "Анатаси рулять". Звичайний надпис на сірому тлі. Сувенір який купив на орбітальній станції Республіки Дракона, і який вцілів у вогні бою на “Нова”. Усміхнувсь про себе: якби ця фірма знала, як там реально рулять ці Анатаси, вони б, мабуть, випускали ці футболки з меншим ентузіазмом, а то й взагалі забрались би із станції. Розсміявся, або ні. Все ж сувеніри від банди яка контролює нетрі це не сильно потужне, та все ж таки джерело доходів.

За цими роздумами він не помітив, як до нього наблизилася група людей. Почув покахикування. Підняв голову. Перед ним стояло кілька молодих хлопців, у синіх жакетах та зелених штанях, які змінювали кольори у всіх відтінках мов танцюристи на танцполі.

— Ану вали звідси, таким, як ти, тут не місце, — промовив модник у дорогому стильному костюмі, глянувши на Монка з презирством. На тонкому обличчі хлопця яке прикрашали невеликі вусики була усмішка, та відчуття власної вищості.

Монк підняв брову. Молодики були налаштовані агресивно. Вилаявся про себе. Він ж не зробив жодного руху, який би міг викликати таку реакцію. Що ж їм не так?

— Вибач, я пропустив момент, коли мистецтво стало закритим клубом. Думав, що будь-хто може зайти й подивитися, — спокійно глянув на франта, не проявляючи жодних емоцій.

Модник скривився.

— Від тебе смердить армією. Муштрою, війною… ти, певно, ще й людей вбивав? Тут краса мистецтва, а не твоє кровопролиття. Йди звідси. Карма в тебе недобра. Тут про світле та вічне, ти ж…

Його компанія закивала головами. Кілька дам які були подалі, почали про щось говорити, показуючи пальцями, саме на нього. Сивий чоловік із довгим волоссям яке спадало донизу брудними хвилями, мало не плюнув на курсанта, а тоді відійшов.

Монк на секунду задумався, глибоко вдихнув та видихнув намагаючись тримати себе в руках та не наробити дурниць. Тоді єхидно посміхнувся, й повільно мовби на лекції в Леблана почав карбувати слова намагаючись говорити таким же тоном.

— О, так, жахливо. Мілітаризм — це просто кошмар, - тоді показав на футуристичні вигини виставкового залу який було освітлено яскравими зеленими вогнями, -  Особливо коли саме завдяки йому ви можете проводити виставки, морщити носики і забувати, що там, за кордонами вашого комфортного світу, є ті, хто вас захищає. Кажете, від мене смердить авантюрами? Краще вже авантюрами, ніж ілюзіями.

Модник хотів щось відповісти, але натомість просто плюнув Монку під ноги.

— Не дуже оригінально, — зауважив той.

— А я думала, ти зараз зацідиш йому в обличчя й почнеш трощити все навколо, — прозвучав біля нього знайомий насмішкуватий голос, - ану згиньте красуньки.

Монк різко обернувся. Краємо ока побачив, що компанія дійсно почала ввіходити. Дівчина опустила термінал, на який очевидно вела зйомку інциденту та посміхнулась білосніжною посмішкою.  Його руки інстинктивно сіпнулися, й він зробив крок ніби хотів обійняти Джулію, але вона зупинила його легким жестом, схрестивши руки на грудях.