Інтерлюдія 3

Джулія люто копнула двері і, не гаючи часу, впевнено ступила в свою кімнату. Вона одразу скинула з плечей плащ і кинула його на ліжко, не звертаючи уваги на акуратність. Кімната була наповнена стриманим мінімалізмом: однотонні стіни, просте ліжко, на якому лежали кілька книг і не зовсім акуратно складений одяг. Лише маленький робочий стіл з купою різних нотаток, терміналом та 3ма дисплеями  де миготіли незавершені завдання, розповідали про курсантку, яка не звикла зупинятися на півдорозі.

Джулія підійшла до сукні, яку недавно купила, аби показати її перед цим… цим. Зупинилась, зіжмакала сукню й кинула її в стару шафу. В душі все кипіло. Раз за разом вона прокручувала сцену сварки. Розчаровано зітхнула. От таким Монка вона не могла уявити. Хижо посміхнулася. Значить, Леблан так бісить його? Вона витягла термінал і хотіла скинути кілька спільних фото, але зупинилась. Подумала: "Що я роблю? Це ж Монк. Всі його вчинки – це без кінця крутитися, знову і знову." І навіть як завжди він пробує врятувати когось, та влізти в чергову змову заради когось....

Цікаво, чи правда про ту жінку з дитиною, через яку він вліз у борги перед СБ, чи це лише красива легенда? А взагалі… якщо він справді агент СБ, який мав би або ліквідувати їх, або слідкувати, то чому він пройшов через стільки бід, як Монк?

СБ працює добре, вони завжди створюють гарні історії, кому як не їй це знати.

Чого варта та комбінація років п'ятнадцять назад  коли дядько і батько рятували судно з біженцями. Хто б міг сказати, що там буде не корабель в біді, а ескадра Боула. Бувший капітан Республіки зрадив, став грабувати транспорти, нищити бази, а Республіка стала його ворогом. Джулія добре пам’ятала і той день, і той бій. Сотні раз проганяла симуляцію та передивлялась дані. Батько прикривав підбитого дядька на своєму кораблі, протаранивши зрадника. Згодом виявилось, що СБ їх банально використало в операції, яку ніхто не хотів проводити через високі ризики втрат та непопулярність таких дій.

І от знову, знову тінь всесильного хорта висить над її сім’єю. Джулія злісно посміхнулась. А якщо він не брехав? Він взагалі не був схожий ні на шпика, ні на флотського який знає, чого він хоче, і впевнений у своїй перевазі та безгрішності. 

Гірко усміхнулась. Цим П'єр ж і причарував її на початку. Тактик, хороша людина, свій флотський. Сіль флоту, його надія та наступне покоління….

 Монк же… був собою. Іронічний, вічно у роздумах, часто невпевнений. Але він хоча б вірив у те, за що боровся, і не боявся встрягти у неприємності. Більш, він якось вживав у хаосі в який кидався без сумнівів…

Монк завжди сумнівався, шукав рішення в хаосі, пробував крутитися, змінювати ситуацію на свою користь. Чому їй так не щастить із ними? Один, збісившись через другого мало не смертельно образив її знецінивши та звівши до грілки в ліжку….

Інший, здавалося, був набагато небезпечнішим, ніж вона могла уявити. Подумати тільки, він грає в ігри з СБ… і, схоже, ще й живий.

Дівчина зітхнула, сумно подумавши: «І скільки тебе ще вистачить? Везіння не може тривати вічно…» . Знала, же ж що рано чи пізно все це завершиться.

Почувся стук у двері. Звук був чітким, різким, як від старого дерева, що завжди нагадує про минуле. Джулія, вже знайома з цими звичками, пробурмотала щось під носа, не збираючись вставати.

—Відкрито, — лише й сказала, коли стукіт повторився.

Двері повільно відчинились, і в прорізі з’явилася висока постать.  У дверях показався її дядько адмірал флоту Ото Харкеман. Сивий чоловік із короткою стрижкою від якого на кілометр несло флотом, та дисципліною. Без зайвих слів він ступив у кімнату, не запитуючи дозволу, злегка прихиляючи голову в знак привітання. 

—Дядьку, як там Отто молодший, - схвильовано спитала вона?

—Вже краще, Джулі, вже краще. - він спохмурнів - буде ідіоту наука, вимахувався перед донькою телемагната Сюркоффа, і влетів. Дівка ж пішла з вечора, з його другом Груші. 

Джулія сумно усміхнулась, що ж це, певно у них, сімейне таке невезіння  у особистому житі. 

— Ти краще скажи, як ти? Бачу ти знову в сльозах, - він підійшов, і ніжно обняв племінницю, - мало тобі було пригод з молодшим Лебланом, так ти знову в якусь пригоду, лізеш?
—Дядьку, та це через навчання, - спробувала було збрехати дівчина.

—Джулі, кого ти обдурити хочеш? - він іронічно підняв брову, пройшовся до шафи біля якої валялась, зіжмакана сукня. - По твоєму це через навчання сукні так кидаються? Стій, чого в тебе рука збита, у що ти влізла? 

Дівчина почервоніла, згадала як воно била Монка, і як він спокійно приймав її удари. Наче заслужив. Та бо дійсно заслужив зі злістю подумала вона.

— Та нічого такого, - Джулія підскочила до дядька й обняла його іще раз, і максимально чесно дивлячись в очі сказала, - а уяви, я фактично вирішила завдання від Шваркцопфаа. Те яке ніхто з курсу не міг вирішити. 

Адмірал недовірливо подививсь на неї

— Джулі, ти мені зуби не заговорюй. Тоді зацікавлено подивився,  - що дійсно, вирішила? А маєш тут симуляцію? 

Дівчина протягнула йому планшет. Він уважно дивився на симуляцію час від часу його очі лізли на лоба. Після перегляду симуляції він уважно глянув на неї
— Хто тобі запропонував цей божевільний план? Це порушує всі наші доктрини, канони, і взагалі, - тут він гірко посміхнувся, - це в стилі Герберта. Тільки твій батько міг не тільки таке придумати, й спробувати реалізувати. Дівчинко моя, де ти знайшла другого такого тактичного психа? Він іще певно й везучий як чорт? 
Адмірал пройшовся по кімнаті туди сюди, й сумно промовив
—Джулі, твоєму батькові також постійно щастило -  він тяжко зітхнув,  - до того випадку.
Що тебе в крайності кидає? То піжон, зануда і чіткі правила П’єр, а тепер його протилежність… Я не лізу  у твоє життя, але послухай мене, краще вже П’єр, хоч він ніколи не скочить вище голови, і вічно буде йти по правилах, але він хоч голову не скрутить у черговій якісь авантюрі. Не водись із авантюристами, бо вони не вміють зупинятись. Доведено моїм братом.
З цими словами адмірал вийшов з кімнати. Джулія безсило сіла на ліжко