Розділ 5. Реаніматор

Монк прийшов в себе у лазареті. Все ж таки, хоч, це, і не медкапсула, та трішки перепочинку, і якась пробивна мікстура зробити, своє. Він хоч трохи але почувався краще. Подякував санітару, звірив час ,побачив, що він провалявся десь з півгодини. Що ж це я став таким слабаком подумав.

До наступного заняття по Експлуатації малих космічних суден залишалося десять хвилин. Монк повільно чвалав у бік аудиторії, мимоволі зітхаючи. Заняття з капітаном Монро були завжди справжнім випробуванням: суміш основ астрогації, маневрування малими суднами в екстремальних і не дуже умовах, а також вивчення ТТХ кораблів і бойових модулів. Як казав йому Хуго, цей предмет мав би займати цілих три роки і бути поділений на три частини. Але, оскільки їх готували для малих кораблів, все давали поверхово.

Якщо б ще все це не подавав з таким підкреслено статечним голосом капітан Монро, який навіть найпростіші речі здатний був пояснити так, що вже через півгодини в аудиторії починалися "подорожі до країни снів". Нудота і млявість від його тембру голосу просто вбивали будь-яку енергію. Постійно намагався боротися з цим, але це була невдячна боротьба — деякі курсанти вже зрозуміли, що на таких заняттях можна не слухати, а відпочивати чи навіть займатися своїми справами.

Практичні заняття були ще більшим випробуванням чим нуді лекції. Як технік, він завжди стикався з нестандартними ситуаціями, де треба було діяти швидко, імпровізувати, що особливо дратувало його. Він знав деякі технічні характеристики, та через них частенько сперечався з Монро, намагаючись довести, що певні речі є нереальними. Але капітан лише мовчки показував йому симулятори, і часто після цього Монк змушений був визнавати — виявляється, все-таки реально. Що ж тоді його досвід нічого не варти чи що?

Монк зайшов до аудиторії, де поки що нікого не було, і, шукаючи вільний куток, де можна було б трохи відпочити, почув голос капітана:

— А ось і ви! — радісно посміхнувся капітан Монро. — Бачу, ви сьогодні перші. Що ж, поки до заняття ще хвилин десять-двадцять, пропоную вам побувати в ролі стрільця малого корабля. Якраз налаштовуємо симулятор, хочете почати з вас? Якщо впораєтесь добре — відпущу вас одразу після цього.

Монк хотів було відмовитись — цей тренажер був не його стихія, і капітан Монро зазвичай вкладав у свої уроки стільки монотонності, що слухати його ставало справжнім випробуванням. Але ось ця умова — відпустити після успішного виконання — звучала дуже заманливо.

"О, то я зможу встигнути на кілька симуляцій тактики бою рою при нападі на фрегат або навіть написати звіти для куратора", — подумав він.

Він кивнув капітану, і, не вагаючись, відправився до крісла стрільця. Натягнув VR-окуляри, і почув монотонні настанови Монро:

— Так, як правило, все робить електроніка та автоматика, але є моменти, коли вони можуть підвести. Тому ми повинні вміти стріляти самі. Перед вами стандартний рельсотрон ERD34…

Монк зосередився на рельсотроні, спостерігаючи, як екран перед ним показує різні цілі, які з’являються і зникають в межах його прицілу. Він подумав, от би якби у дитиснтві я мав таку забавку, то певно з усіх ферм, та чого ферм, до мене, і з міста в гості приходили б популяти з такої іграшки. Почувся сигнал початку бойової робти симуляції, він спробував було зосередить, відчув, шо у голові трохи шумить, вольовим зусиллям загнав біль кудись вдалину, й переключився на симуляцію.  Спочатку все йшло добре — стріляти було навіть цікаво, автоматичні системи допомагали утримувати точність. Однак коли швидкість цілей різко збільшилася, він відчув, як реалістичність симулятора почала повільно поглинати його.

Постріли пролітали поруч, а він ледве встигав реагувати, руки почали відчувати неймовірну напругу, наче кожен рух був подвійно важким. Неймовірні швидкості, які він відчував, поєднувалися з відчуттям безперервного тиску — це було немов у справжньому бою. Не встиг він зробити ще один постріл, як одна з цілей пройшла повз, буквально міліметри від нього.

В очах потемніло. Він відчував, як його серце билося все швидше, а голова почала кружляти від такого навантаження.

Монк ледь не впав, і, змахнувши рукою, вимкнув симулятор.

— Ну бачу, стрільба для вас це легко, так ви не снайпер, аде думаю, що в реальному бою показали б хороший результат— підсумував капітан Монро, що спостерігав за його реакцією. Тоді хитро посміхнувся — Але як на рахунок складнішого? Є симулятор пілота.Так я знавю, шо обіцяв вас відпустити, але він тільки но вчора прибув, то як курсанте, хочете спробувати нову іграшку?

Монк заціпенів, відновлюючи дихання. Йому було важко прийти до тями після такої навантаженої симуляції.

— Та це ми ще пізніше будемо проходити, — заспокоїв Монро, помітивши його вираз обличчя. — Але… як бачите, це тільки початок. Якщо хочете, можете трохи відпочити. Але в наступний раз вас чекає справжнє випробування.

Монк мовчки кивнув, намагаючись відновити сили. Тренажери насправді не так легко піддавалися. Він як технік, любив аби все можна було промацати руками, але чим даіл йшло,то тим більше виглядало, що мацати руками багато, що на жаль уже не вийде, якщо ти хочеш йти вище, і вище. Він подумав, та окей — якщо змін впоратися з тим, що тільки що пережив, то чому відмовлятись від іншого тренажеру. Тим більше буду мати фору перед іншими. Засміявся, я знову переживаю через оцінки? Але ж це дійсно було важливо, принаймні на початок, скільки бюрократів у флоті дивлять, не на людину, а на її табелі. Хлопець важко зітхнув, спробував відігнати пульсуючий біль у голові все далі, і далі, виходило слабо, але він усе вперто намагався не звертати на нього уваги. Повільно переступаючи пішов до тренажера пілота. Подумав, шо може він робить помилку, але відмовлятись уже пізно.

Монк сидів в кріслі стрільця, намагаючись приборкати внутрішній дискомфорт, але його думки весь час повертались до того, чи варто йому продовжувати. У його голові виникали сумніви: чи достатньо він підготовлений для пілотування, чи не перепрацює себе?