Розділ 4. Куратор

— Тобто ви, курсанте, вирішили самі зізнатись? — полковник Шнайдер дивився на Монка важким, втомленим поглядом.

— Так, сер, — спокійно відповів той, пригадуючи, як закінчився вчорашній вечір.

Майже до ранку вони з Джулі давали свідчення, підписували документи й, головне, двічі пройшли тест на вміст речовин, алкоголю та психічний стан. Під ранок, коли здавалось, що дівчина вже спить на ходу, їх нарешті відпустили. Монк замовив таксі до будинку Джулії і, висадивши її, поцілував і попросив іти відпочивати, а сам замислився.

Перед ним стояв, по суті, вибір без вибору. Рано чи пізно куратор отримає повідомлення, що якийсь курсант давав свідчення щодо бійки в парку, і навіть без розслідування почне перевірку тих, хто в нього у списку потенційних проблем. А що почне саме з нього — він навіть не сумнівався. Варіантів було кілька: можна було сподіватися, що пронесе; можна було піти до Віктора й попросити про допомогу СБ, але мати перед ними ще більші борги він не хотів. Добре все обміркувавши, він вирішив, що найкращим варіантом буде піти й розповісти все куратору, а там — як буде.

У моменти, коли його щось мучило, він, як завжди, йшов пішки. Витративши годину на дорогу до академії, він виявив, що до занять залишається ще пів години. Швидко набрав у терміналі маршрут і вирушив до куратора. Нарешті він опинився перед дверима кабінету. Зробив глибокий вдих і постукав. — Входьте, — пролунав голос, і Монк відчув, як серце забилося частіше.

Кабінет був строгим: стіл, два крісла, полиці з документами та великі вікна, через які лилося холодне ранкове світло. Куратор сидів за столом, не піднімаючи голови. Його високий, підтягнутий силует нагадував кам’яну статую. Коротке сиве волосся контрастувало з обличчям, що здавалося висіченим із граніту — без емоцій, суворим і вічно очікуючим біди. Полковник Шнайдер поволі підняв голову. Його сірі очі зустріли погляд Монка, і тому одразу стало важче дихати. Куратор не питав, чому він тут, він просто чекав.

— Вибачте, сер, — тихо почав Монк. — Я прийшов розповісти про те, що сталося вчора. Я беру на себе всю відповідальність.

Куратор мовчав. Тільки палець, що ковзав по краю столу, видавав, що він жива людина.

— Я розумію, сер, що порушив вашу вимогу. Але вважаю, що офіцер не має приховувати правду, якою б гіркою вона не була. Шнайдер підняв одну брову. — Я не хочу шукати шляхів, щоб це зам’яти. Я зізнаюся в тому, що сталося. На всі ваші питання — я готовий відповісти.

Минуло кілька хвилин тиші. Монк стояв, чекаючи; все тіло боліло, дико хотілося спати. Нарешті куратор заговорив:

— Добре, курсанте. Ви зробили свій вибір. Якщо ви думаєте, що я закрию на це очі через ваше зізнання, то помиляєтесь. Офіцер також має завжди тримати слово. Проте карати вас занадто сильно не варто. Хіба що за те, що на наразили дівчину на небезпеку. Мали продумати, куди йдете. А якби її поранили? Чи думав, що тут усюди рай і безпека?

Монк злегка кивнув. — Тому від занять я тебе таки відстороню. На два місяці. — Він ледь помітно посміхнувся. — Але через два місяці чекатиму тебе тут — здаватимеш мені все, що ми пройдемо. І врахуй: жодних поблажок. Вільний. І постарайся поки не знаходити на свою голову пригод.

Втомлено Монк побрів до їдальні й замовив каву. Навіть не допивши її, заснув прямо за столом. Прокинувся він від того, що хтось сильно тицьнув його під ребра.

— Грімо, йди краще Людвіка ганяй... — пробурмотів він. Тичок повторився. Він розплющив очі — перед ним стояла Марі.

— Ти чого заняття куратора пропустив? Тут при всіх обіцяв дотримуватись дисципліни, і вуаля! Не минуло й двох тижнів...

— Та я б з радістю, — позіхнув Монк, випадково зачепивши склянку з кавою (Марі встигла її підхопити), — але не дуже походиш на заняття, коли тебе відсторонили на два місяці.

— І що ти вже накоїв? — підійшов Оскар.

— Невже встряв у бійку? Монк хотів відповісти, але почув знайомий голос:

— Браво, курсанте! Тільки два тижні в академії, а вже пригоди. Майор Леблан власною персоною.

— Так, сер, — втомлено відповів Монк. —

То, може, вам варто кинути академію і піти в шоу бійців? Або вести блог «Як я виживаю на Фронтирі»? — продовжував майор. — Ми готуємо офіцерів, а не піратів чи харцизяк.

Монк сіпнувся було відповісти, але Жульєн заперечно похитав головою. Хлопець зітхнув:

— Вибачте, сер, я б з радістю послухав, яким має бути офіцер, але зараз у нас заняття з «Тактики особистої безпеки». Порушувати дисципліну ще й там — це занадто навіть для мене.

Він залпом допив холодну каву і пішов у зал. Спершу цей предмет здавався йому дивним: навіщо абордажна підготовка тим, хто має бути «як комарі»? Але все змінилося, коли вони зустріли викладача.

Сержант Дрейк «Сталевий» Морган, ветеран поліції та абордажів, почав знайомство з десяти кіл бігу. Монк згадав Грудера й мимоволі всміхнувся, за що отримав ще два кола «за занадто щасливу рожу». Спроба Жульєна заступитися закінчилася додатковими трьома колами для всієї четвірки друзів «за компанію».

У роздягальні, коли Монк перевдягався, Дрейк підійшов до нього. Він мовчки глянув на руку хлопця — на старий слід від вирощеної в медкапсулі плоті та свіжий поріз від ножа.

— Що ж ви, курсанте, руку не бережете? Таке не всі можуть собі дозволити, а ви тільки нову отримали — і вже дірки робите. Вийшовши до строю, Дрейк прогримів на весь зал: — О, у нас тут герой, що голими руками ножі ловить! Давайте поаплодуємо! Правда, потім у тих руках дірки...

Група вибухнула сміхом.

— Ану цить, піджачки! — рикнув сержант. — Радійте, що маєте приклад ідіота, який вирішив, що раз його космодеси ганяли, то він безсмертний. Вас, бевзів, можуть у барі в бійку втягнути, підрізати матроси... Тому — двадцять кіл усім! А ти, Монк, до мене.

Коли вони залишилися наодинці, Дрейк спитав:

— Скільки?

— Четверо, сер. Нас двоє:я і дівчина. Вона прикривала спину.