Інтрелюдія 2

Вони йшли собі вечірнім містом, просто безцільно бродили й самі не помітили, як зайшли в парк. Монк почувався трохи ніяково. Що тобі іще потрібно? Ти гуляєш, під рукою в тебе дівчина, яка, ніби, нарешті перестала на тебе злитись і навіть обіцяла поцілунок. Раптом він уявив, як вона цілувалася з Лебланом — його перекосило, і він смикнувся від злості.

— Що таке? — здивовано спитала Джулія. —

Та нічого такого, — спробував було відбрехатись хлопець, але вона напружилась і глянула йому в очі. — Я ж тобі казала, — якось сумно промовила вона, — що ненавиджу, коли дорогі мені люди брешуть. А зараз ти якраз це і робиш.

Дівчина уважно глянула на нього ще раз. Хотіла було щось промовити, але по щоці покотилася сльоза. Вона тихо прошепотіла:

— Згадав про нього… Джулія рвучко спробувала вирватись, але Монк натомість притягнув її до себе й тихо промовив:

— Вибач, я знову усе зіпсував, я ж… Він хотів щось додати, але дівчина сама потягнулася до нього й поцілувала.

— Поки ти ще нічого не зіпсував, — мовила вона трохи сумним голосом.

— Кхм-кхм, — прогримів голос, схожий на кашель, що міг налякати навіть найсміливішого.

Монк одразу сполохався і, повернувшись, помітив, що вони забрели в темну частину парку. Тут не було жодної світлої лінії, лише тіні дерев і глуха тиша, яка одразу здалася загрозливою. Четверо чоловіків, брудні та похмурі, наближались до них. Двоє мали серйозний вигляд: один затягнутий у шкіряний жилет із пошлими татуюваннями на руках, інший — з товстими ланцюгами, які відбивалися під місячним світлом. Двоє інших трималися трохи позаду, і їхні очі світилися агресією.

— Ну що, парні, вітаємо нових гастей, — сказав один із бандитів з усмішкою, що більше нагадувала гримасу. — Ну і чо тут у вас, сер? Кармашкі не завадять, лади? Со счьота на наш щас всьо атдаш…

Монк відчув, як його починає тіпати від злості. Перед очима виникла аудиторія і слова куратора: «Одне зауваження, повідомлення — і відсторонення на два місяці, тоді знову на два». Зараз йому не вистачало тільки цього. Він спробував не панікувати.

— Ви, хлопці, мабуть, помилилися, — промовив спокійно, але з твердою відмовою. — Давайте і ми, і ви просто підемо звідси без цих ваших «вітальних» жестів.

Один із бандитів глузливо посміхнувся і ступив уперед.

— Чо ж, єслі не хочеш за «вітання», тоді, може, на «поважніше» потягне. Пацани, сматрі какая: нємного худая, но чьо єсть? І ми єй щас будєм па душє, — він жадібно подивився на Джулію.

Дівчина позаду Монка стиснула кулаки і спробувала стати у стійку. Вона ж також боєць… Монк миттю відчув азарт бою, пригадавши сутички під керівництвом сержанта Грудера. Вся злість за мамину підставу вмить спалахнула: «От зараз і зжену зло», — подумав він.

— Не смійте навіть наближатися до неї! Ми з флоту. Ціліші будете.

Але бандити не відступили. Один із них кинувся на Монка. Той відреагував миттєво, ухиляючись від першого удару. Він зробив кілька блискавичних рухів, відкидаючи одного з нападників на землю, а потім паралельно боровся з іншим. Джулія стояла за ним і акуратно «гасила» тих, до кого не міг дібратися Монк.

Та все ж двоє — не четверо. Один із бандюганів виявився верткішим. Він зумів підскочити з ножем і, не даючи Монку вчасно зреагувати, завдав йому глибокого порізу в праву руку. Монк застогнав від болю, намагаючись утримати контроль, але відчував, як рука мало того, що стікає кров’ю, а ще й у найважливіший момент стає мовби чужою. Джулія спробувала було кинутись наперед, та він, рикнувши на неї, з диким криком кинувся на бандитів у шалену атаку. Порізана рука не давала змоги ефективно блокувати удари. Він відчував, як кров капає на землю, а в темряві починає затуманюватися погляд.

— Монку! — раптом пронизливо закричала дівчина.

Як нізвідки з'явився патруль полісів. Червоні та сині вогні розірвали темряву. Поліцейські вистрибнули з машин і за мить опинилися між бандитами та курсантами.

— Лежати! — крикнув один із поліціянтів, націливши паралізатор на нападників.

Усе завершилося шалено швидко — бандитів скрутили й заарештували. Монк важко дихав, присідаючи на коліна, рука пульсувала від болю. Джулія схилилася до нього.

— Ти в порядку? — запитала вона, поклавши руку на його плече, намагаючись втримати від падіння.

Монк криво посміхнувся.

— Зараз… буде краще, — сказав він, вдихаючи повітря, наче збирався з силами, щоб не впасти.

Поліція викликала медичну допомогу, і скоро вони обоє опинилися в лікарні. «Прекрасно провів час», — подумав Монк, згадуючи підколки Хуго.