Розділ 3. Справи персональні

Тиждень потому

Джулія: Що ти тут забув?
Монк: Де?
Джулія: ТУТ. В академії!
Монк: Чекай, зараз перевірю... ні, нічого я не забував. Всі речі при мені.
Джулія: Ти спеціально?
Монк: А ти? Ти де зникла на кілька місяців? Я тобі так нічого не скажу. Хочеш — зустрінемось і поставимо всі крапки над «і»?
Джулія: Не горю бажанням, але чисто з поваги до минулого — згодна. Де?

Монк задумався. Він ще не встиг придумати, куди її вести. Взагалі, від того моменту, як вона приїздила до нього востаннє, все встигло змінитися. Спочатку вона кілька разів навідувалася, і він сподівався, що нарешті все владнається. Але раптом дівчина різко віддалилася. Місяць не відписувала, а потім почала відповідати так сухо й неохоче, що він зрозумів: щось сталося. Що саме — вона не казала. Написала про «термінову задачу» і зникла на два місяці. І ось знову з'явилася.

Він перебирав локації, але нічого не спадало на думку. Рипнули двері — зайшов його співмешканець Хуго Шмідт. За ці кілька днів Монк перекинувся з ним заледве парою десятків фраз. І не тому, що той був недружнім — просто Хуго, типовий астрогатор, завжди тримався відсторонено й зосереджено. Високий, підтягнутий, із коротким волоссям і серйозною манерою поведінки. Він ніколи не сперечався, але якщо був не згоден, висловлював це спокійно й чітко.

— Що, знову мучиш доповідь? Хто на цей раз тебе озадачив, мій дикий друже? — побачивши напруженого Монка, Хуго не витримав. — Знову Леблан чи на цей раз Муліне?

— Та ні, думаю, куди дівчину на побачення зводити, — зізнався той, сподіваючись на пораду. — І ніяк в голову нічого не лізе. Вже й огляди блогерів дивився — все не те.

— А ти швидкий! Два тижні в академії, а вже кудись ідеш, — підколов його Хуго. Він почухав кінчик довгого носа. — А наскільки вона готова з тобою «далеко» зайти? Може, готельний номер із вечерею? — Вона не така, — відрізав Монк, але одразу згадав про Леблана і зціпив зуби.

— Ну, з тобою, може, й не така, — засміявся Хуго.

— Але всяке буває.

— Як не знаєш нічого, то не підколюй, — огризнувся Монк. — Треба щось відписати.

— Ну, раз «не така», то йдіть у піцерію «Три кванти». Там є кабінки на двох, потеревените. Може, навіть поцілує тебе...

Монк замислився. Піцерія — це незвично. Джулія звикла до круасанів та стейків, тож такий вибір виб'є її з колії, зробить менш упевненою під час з'ясування стосунків.

Він швидко знайшов опис: «Три кванти — затишне місце, що поєднує класику з модерним космічним стилем». Інтер'єр на фото вражав: темні дерев'яні панелі, неонове світло, що змінюється під настрій. Але головне — приватні кабінки з повною шумоізоляцією. Враховуючи їхні стосунки, розмова точно буде на підвищених тонах, тож зайві вуха їм ні до чого.

Він скинув дівчині координати й отримав коротке: «А в тебе грошей вистачить?». Хлопець усміхнувся, подумки подякувавши дипломатам із Драгон-сіті за ту шалену премію. «Що ж, пустимо дипломатичні гроші на дипломатію».

— Та ти прямо як на бій вдягаєшся, все офіційне, — зауважив Хуго, спостерігаючи за його зборами.

— А це і буде бій, — відгукнувся Монк. — Знаючи моє везіння.

Піцерія знаходилася в тихому районі Анку. Монк ішов від зупинки, милуючись вечірніми вогнями. «Прокляття, — подумав він, — бісів Леблан так забив мені голову тактикою, що я навіть побачення намагаюся підігнати під алгоритми». Згадка про майора вмить зіпсувала настрій. Хотілося копнути двері якогось магазину, але він вчасно згадав про камери.

Всередині він відсканував термінал і пройшов у кабінку №31. Поки Джулії не було, замовив «Карбонару» та модерні «Дев’ять сирів». Глянув на ціну — 20 кредитів за штуку. «Зараза, на Фронтирі я давав хабаря у п’ять кредитів, і це були великі гроші, а тут навіть піци не купиш», — хмуро подумав він.

Двері прочинилися. Зайшла Джулія. Також у мундирі, мінімум косметики, губи стиснуті в тонку лінію. —

Ну, от і я. Розповідай, як ти в це вляпався. Тільки лаконічно, я не маю часу на дурниці, — войовничо почала вона.

Монк, який сподівався на бодай трохи тепліший прийом, ледь не зірвався, але стримався. Обережно посміхнувся і спокійно промовив:

— Все розповім. Проте спочатку я наполягаю, щоб ти поїла. Не знаю, де і з ким ти пропадала, але ти виглядаєш змореною. Перекуси, а тоді поговоримо.

Джулія, яка явно очікувала виправдань або суперечки, здивовано завмерла. Але послухалася. Взяла шматок «Карбонари», відкусивши одразу половину, і потягнулася за вишневим соком. «Ого, — подумав Монк, — та вона голодна як вовк. Що ж вона там робить?»

Він із задоволенням спостерігав, як дівчина шматок за шматком «світлішає» на обличчі. Раптом Джулія підняла на нього очі. В них знову блиснула сталь.

— Якщо ти думаєш, що зможеш їжею змінити суть нашої розмови — ти помиляєшся. Повернемося до того, з чого почали.

— Без питань, — сумно відповів Монк. — Але я теж хочу відповідей. Давай так: питання — ти, питання — я. Щоб не посварилися в першу ж хвилину. Починай.

Дівчина зміряла його довгим пронизливим поглядом, мовби шукаючи приховану загрозу, і нарешті спитала:

— І як ти в це все вплутався? Я питала дядька про твій курс. І знаєш, що він мені сказав?

Монк спокійно глянув на неї, повільно добираючи слова:

— Якщо коротко — заради того, аби стати офіцером. Що буде далі? А ти сама не знаєш? Буде якась дика дупа. І враховуючи, що зараз трясуть Сьомий флот, я буду саме там. Така відповідь тебе влаштовує? Тепер я можу запитати?

Джулія сіпнулася, хотіла щось додати, але лише ствердно кивнула. Хлопець ковтнув соку і, максимально обережно обираючи вирази, спитав:

— Джулі, чому ти знову віддалилася? Мені здавалося, тоді, після госпіталю, ми нарешті почали ладнати... А тут ти знову зникла, наче я зробив щось не те.