Розділ 5. Вступний іспит

Один, два, три, чотири. 

Не так я уявляла вступний іспит. Мене відразу привели на майданчик за академією та змусили спочатку виконувати вправи руханки, а потім взагалі бігти коло. 

І не скажу, що воно було великим, але ноги, як виявляється після довгої дороги пішки так швидко не відновлювалися.

Під кінець я просто впала на глину, важко дихаючи. Бажання далі щось робити не було. Невже не можна здібності до химородництва виявити якимось іншим шляхом? Наприклад магічним? Це було б логічно та набагато легше. 

- Не забувайте пити воду. - чоловік з коротко стриженим чорним волоссям нарешті встав з пенька, що слугував йому стільцем. - Зараз нарешті невеликий поєдинок. - і підняв з трави два дерев'яні мечі.

“Ви ж це не серйозно?” - випучтивши очі, я дивилася на зброю у його руках. 

Але він, здається, не жартував. 

Коли він рушив у мій бік загрозливо стискаючи обидва мечі, я позадкувала.

- Хочу ще раз прояснити. Я ніколи не тримала у руках зброю. 

Йому на це, здається, було начхати. Всунувши мені в руки меч, він відійшов на декілька кроків.

“Що ж це робиться, мамо рідна?! - меч виявився важким. - Чого ж я не розпитала у всіх деталях за цей екзамен”

Чоловік зробив крок вперед, піднімаючи свій меч. Від цього дійства по спині полився холодний піт, а серце забилося так, ніби також хотіло залишити тренувальний майданчик.

— Дихай глибоко, — сказав він спокійним голосом, здається нарешті помітивши страх. — Зосередься. Твій страх робить тебе слабшою. Не дай йому керувати тобою.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись зібрати думки докупи, але страх не відступав. 

Чоловік почав повільно рухатися, демонструючи базові удари та блоки. 

— Ти сильніша, ніж думаєш. Не бійся робити помилки. Вчись на них.

Він зробив кілька несподіваних випадів у мій бік, змушуючи мене швидко реагувати. І на власне здивування я не те що не відскочила, а й спробувала блокувати удар. 

Мої рухи були незграбними, і кожен блок був слабким та невпевненим. Хоча меч уже не був таким важким.

— Не зупиняйся! — крикнув він, бачачи, що я почала вагатися. — Борись до кінця! Покажи мені свою силу!

Я глибоко вдихнула ще раз, відчуваючи, як страх поступово відступає. 

“Якого…?” - тільки й встигало з'являтися в думках. 

Те, як рухалося тіло, те як воно реагувала на удари. У мене не було достатньо часу, щоб повністю відчути збентеження. Мною оволодівав азарт.

Незрозуміло як але я бачила логіку у рухах воїна, мої рефлекси ставали гострішими. 

— Захищайся! — вигукнув він, піднімаючи меч для останнього удару.

Я зробила крок вперед, намагаючись блокувати удар. 

— Добре, — посміхнувся він, опускаючи меч. — Ти маєш потенціал. Продовжуй тренуватися і не зупиняйся на досягнутому. Навички прийдуть з часом, але головне вже є — твоя рішучість і бажання боротися.

Як тільки бій зупинився з мене наче зійшли усі сили. Довелося докласти зусиль, щоб не сісти на землю. Адреналін все ще бухкав у скронях.

- Але як? 

Чоловік усміхнувся, забравши мій меч.

- Це незвичайні мечі. - показав він на змійку символів, що йшла по лезу. - Якщо у тебе є  потенціал, вони покажуть, навіть, якщо ти ніколи не тримала зброю у руках. Ходімо.

Обдумуючи те, що він сказав, я пішла слідом за ним.

 Ми знов опинилися в кабінеті директора.

Петро Кирилевський сидів за столом та щось читав. Коли ми увійшли, він підняв голову, в його очах я помітила цікавість. 

Мій екземенатор мовчки підійшов до нього та забраши аркуш, що лежав на краю столу, став щось писати.

Увесь цей час у кімнаті стояла мертва тиша. Поставивши підпис, чоловік не сказавши ні слова пішов геть. Я здивовано подивилася на двері, які за ним зачинилися.

- Вітаю, пані Міла. Віктор Буревітер оцінив ваш потенціал на п’ять з десяти. Це дуже непогано. 

“Що?!” - це ім'я наче набатом прозвучало у свідомості.

- То це й був той Віктор про якого казали вчора? - вирвалося у мене перш ніж я встигла себе зупинити.

- Так. А що саме вас здивувало?

Я вирішила більше не озвучувати свої думки. Але треба було щось відповісти тепер. 

На щастя директор побачив, яка паніка відобразилася на моєму обличчі та не став давити.

- Віктор Буревітер веде факультет химородників. Він один з найсильніших у нашій справі. А також у нього є здатність показувати потенціал.

- А він мені сказав, що це меч показує…

- Меч? Ні. Це завдяки ньому ти раптом навчилася володіти мечем. Хоч поганенько, але якщо ти будеш працювати тоді через півроку зможеш повторити те, що зробила сьогодні. Або й раніше від тебе залежить. - повернувши до себе бланк де екзаменатор поставив оцінку, директор зробив якісь позначки. - На факультет химородників я б вам не радив йти, там дуже важкі тренування. Якщо ви не хочете пізніше в армію чи до когось на службу, тоді не треба. Залишається факультет травознавства та історичний. Ви вже думали куди хочете підти?

- Я б хотіла детальніше дізнатися про ці факультети. - я сподівалася, що хоч тут не треба проходити іспити. 

- Тоді зараз я когось покличу, вони зроблять вам екскурсію. 

- Пробачте, а як всі інші вступлять в академію? Так само?

- Так. Але вони зазвичай вже знають чим хочуть займатися.