Розділ 2. Дракони та пташки поменше

- Дівчино. Дівчино… Ви як тут опинилися?

Я розліпила важкі повіки та втупилася у чоловіка, який тепер стояв біля брами 

- Ви хто? - це було найдивніше що я могла спитати у той момент.

- Мене більше цікавить хто ви? Та як пройшли сюди? - голос незнайомцями наче був наповнений кригою. 

Я глипнула на шаблю, що висіла на його поясі, відразу розуміючи хто переді мною.

- Мене звуть Мілана Віллоу. Я хочу стати студенткою академії. 

Чоловік з недовірою ще раз просканував мене поглядом. Я б не здивувалася, якщо він міг мене дійсно бачити наскрізь. Від цієї думки захотілося прикритися руками.

- Ласкаво просимо пані Віллоу. - посміхнувшись у чорні вуса, чоловік відійшов у бік та сплеснув у долоні. Брама відчинилася.

Від цієї посмішки у мене мороз пройшов по шкірі. Коли він супив брови було не так лячно. Бо чорт тепер знає, що у нього на думці. 

“А може він взагалі думки читати вміє?” - мене ледь не пересмикнуло від цієї думки.

“Мене звати Міла. Я з Розілії”

- Так, що тобі Міла з Розілії треба в академії? На кого навчатися хочеш?

“Дідько. Дійсно читає” 

- Я ще не знаю. Чула, що у вас тут беруть жінок. Я трохи розбираюся у травах… І чаклую трохи…

- Є факультет для травниць. - чоловік ще раз просканував її поглядом - Є історичний. Бо як кажуть, хто не знає свого минулого, не буде мати майбутнього. Ще є саме факультет для химородників та химородниць.

- А що жінки також можуть стати химородницями? 

- Це їх законне право від народження. Якщо достатньо сильні фізично та духовно, вони проходять навчання. Але ти не виглядаєш сильною. 

Я ображено підтиснула губи. 

Ми йшли по викладеній камінням дорозі. З обох боків було розкинуто багато деревяних будинків. Поруч з якими стояли хлопці та дівчата різного віку. Усі вони одягнуті приблизно однаково. 

Відрізнялися лише широкі пояси. У більшості дівчат вони були зеленими. А у хлопців червоні та чорні. Було декілька людей з жовтими поясами.

- А чому у всіх різний колір поясів? - вже забувши за образу, спитала я.

- Це відмітки факультетів. 

- Ви мене ведете до директора?

- Ні. До двоголового дракона. - по його голосу було не зрозуміло жартує він чи ні.

- У вас тут дракони є?! - мої очі стали схожими на блюдці з посагу. 

- Звичайно. І дракони, і пташки поменше.

Ми не зупиняючись продовжили свій шлях далі. Тепер я стала пильніше дивитися у різні боки, щоб не пропустити того дракона. 

- А для чого ви ведете мене до дракона? 

Я не відразу зрозуміла, чому плечі чоловіка, що йшов переді мною, почали здригатися. 

- Ви мене надурили?!

Після цього незнайомець відкрито заржав.

- Не зовсім. Он дивись двоголовий дракон. Будинок директора знаходиться відразу за ним. - вказав він пальцем кудись уперед.

Я не довірливо глянула туди куди він показував. У десяти метрах від нас стояли дві статуї з білого каменю. Вони розташовувалися по обидва боки від стежки, що вела до дверей невеликого камяного будиночку.

Одна статуя зображувала великого дракона. Його дві голови притулялися одна до одної. Очі на одній, та що була трохи більшою, пильно стежили за кожним хто проходить. А ось у другої голови навпаки закриті, ніби вона задрімала. 

Від могутніх крил перехоплювало подих. Одне з них було повністю розкрите та торкалося гострим шипом до крила іншої статуї.

Поряд із драконом стояла статуя величезної сови сипухи. П’ядестал їй заміняв грубо оброблений камінь, на якому сидів птах. У його очі було вставлене золоте каміння, як і в очі дракона. 

Разом ці статуї створювали арку, до якої ми йшли.

- Це ж… - у мене перехопило подих.

- Месник небес та Гармонія. - повідав чоловік. - Тобі про них розповідали?

- Про них у нас навіть діти знають! Це ж ті самі, що побудували велику стіну та об’єднали усі народи імперії! Якби не вони ми б тоді зламалися під натиском ворогів.

- Правильно. А що стало з ними потім знаєш?

- Кажуть що вони пішли, а потім просто розчинилися у повітрі. Скоріш за все вони померли.

- Історію ти справді знаєш непогано. Але це ми для них мертві. Вже давно. - побачивши моє нерозуміння чоловік пояснив. - Вони змогли знайти спосіб подолати час та простір і тепер живуть за декілька століть від нас у майбутньому.

Попри моє бажання краще роздивитися статуї чоловік наполіг, щоб ми йшли усередину. 

Знизавши плечима я послідувала за ним, пообіцявши собі, що потім усе роздивлюся.

Коли ми зайшли у будинок у мене знов мороз пройшлов по шкірі.

“Директор! Мамо рідна. Який же він? Чи є у нього роги та гострі кігті?” - у моєму краї химородниками часто лякали дітей. До цього моменту я не дуже у то вірила, але зараз раптом злякалася.

- Роги та кігті? - знов прочитав мої думки чоловік. - Це хто вам про нас таке нарозказував?!

Я знов згадала, що він може читати думки. Через це думок у голові стало більше. Проковтнувши грудку я підняла очі на чоловіка.

Він скоріш за все також міг бути химородником. Не поставили б охороняти браму людину без магічної сили. Але якщо звичайний охоронець стільки міг, тоді, на що був здатний директор?

По напівтемному коридору ми йшли під голосний стукіт мого серця.

Гуп-гуп-гуп.

Чоловік робив вигляд, що не звертав на це ніякої уваги.

Гуп-гуп-гуп.

Коридор був коротким і охоронець відчинив переді мною двері. 

Очікуючи вже будь що я увійшла в кімнату. Але там нікого не було. Мій погляд почав блукати по шафах, заставлених книгами, великому дубовому столу. Лавці біля стіни. На стінах висіло дуже багато зброї.

Усміхнувшись у вуса, охоронець пройшов по кімнаті та сів за дубовий стіл.

- Ну що ж Міланіє, давайте знайомитися. Мене звуть Петро Кирилевський. Я директор академії у якій ви хочете вчитися.

“Супер” - чомусь саме це видав мій мозок перед тим, як голова торкнулася підлоги.

Два рази втрачати свідомість за день це вже рекорд.