Розділ 1. Назад дороги немає

- Кляті ті шовкові серветки. 

Ображено бухчучи я пленталась через густий ліс.

- Щоб їх чорт позабирав, разом з тими срібними ложечками.

Про те, що я переоцінила власні сили до мене дійшло тільки коли темрява опустилась над лісом. Я так швидко втікала з батьківського дому, що не взяла геть нічого. Навіть води. А все через нареченого, який вже стояв на порозі, а батько, радісно потираючи долоні йшов відкривати двері.

Побачивши з вікна Лук’яна Демидченко я ледь не схопилася за голову. Він був сином пана Дем'яна - місцевого князя. По чутках що батько, що син не пропускали жодної спідниці. А про любовні походеньки Дем'яна у молодості досі ходили легенди. 

Але гроші робили дива. Батьки й слухати мене не хотіли, нагримнувши, коли я сказала, що на городі бачила красивий такий гарбузик.

Вилізла у вікно перед тим, як вони встигли зайти у будинок. Добре, що під вікнами росла висока яблуня. Бо тільки богам було б відомо, чим закінчилася моя втеча, якби я лізла з другого поверху чіпляючись за цеглу. 

Обігши будинок, гайнула до конюшні та вже ніде не затримуючись поїхала геть. На щастя конюх ще не встиг розсідлати мою кобилу. 

На цьому моя удача закінчилася. На під'їзді до лісу Нестримна встала, як вкопана, відмовляючись йти далі. Я її могла зрозуміти, бо той ліс лякав усіх. Мене ж лякало можливе заміжжя. 

- Кляті срібні підсвічники. 

Поки йшла, я вголос перечисляла свій посах. Сім'я Лук’яна раділа, що отримає таку завидну наречену. Хоч ми й були біднішими, але магія у моїй крові робила мене цінним товаром. А Демидченки спали й бачили, як наділити своїх нащадків магією.

Темний ліс був справжнім лабіринтом. Особливо для непроханих гостей. Гілки дерев тягнулися до неба, закриваючи місячне проміння, яке ледь-ледь пробивалося крізь густу крону. 

Єдине, що не давало збитися зі стежки - магічні ліхтарики, що висіли у повітрі. Між деревами іноді з'являлися чиїсь силуети. Згустки темряви то наближалися то знов зникали у лісі.

Ідучи вузькою стежкою я намагалася не дивитися у їх бік. Шкіра покрилася сиротами. 

- Я нічого поганого нікому не бажаю. Лиш дійду до фортеці та сховаюся там. Ви ж непогані… 

Помітивши жовті очі, що світилися з одного згустка темняви, я проковтнула грудку, яка стала у горлі. Якось же студенти потрапляли у академію на вершині гори. Не всі ж вони вміли літати. 

Від нервів я почала перебирати пальцями чорну косу. Низ малинової спідниці вже був мокрим та тхнув землею. 

Нарешті стежка вивела мене до великої дерев'яної брами. Озирнувшись назад я злякано витріщилася на ліхтарики, що один за одним зникали там де я тільки що пройшла. 

Ліс ніби казав “Назад дороги вже немає”

Стиснувши кулак я зі всієї сили постукала по брамі. 

“Впустіть мене вже…”

Очі почали злипатися, як тільки адреналін остаточно вивітрився. Прихилившись плечем, я прикрила важкі повіки. Губи мимоволі розлилися у переможній посмішці.

“Сподіваюся ти там не сильно образився. - остання думка перед тим, як провалитися у сон. - Бідненький Лук’ян. Не бачити вам моєї м…”