Розділ 21

 – Ти жартуєш?! В цьому?! Емі, це навіть не смішно! – Вигукувала, іноді сплескуючи долоньками і бігаючи навколо мене, Каті.

Кожен її рух розвіював по кімнаті ніжний квітковий аромат. І взагалі, з її появою моя кімната, яка здавалася мені величезною, різко перетворилася на крихітну через те, що просто не вистачало місця ентузіазму моєї подруги.

Пошарпаний килим, що з'явився в моїй кімнаті стараннями лорда Деміана, щоб прикрити пентаграму, ледве встигав глушити її швидкі нервові кроки. А я вже серйозно шкодувала, що погодилася на цю гулянку. Краще провела б вечір за книгою, з лордом котом.

 – Не розумію, що тебе так бентежить, – вже відверто дратуючись від її реакції, скривилася я, рефлекторно обсмикнувши формений кітель і поправивши комір нижньої сорочки. – Мені, наприклад, дуже подобається.

Мені справді дуже пасувала форма нашої академії. І стогнання Катарини мені були зовсім незрозумілі. При цьому його темність демонстративно мовчали, іноді пирхали, але з самого обіду, коли я повідомила, що наш ритуал відкладається на деякий час, зі мною не розмовляли. Злився і всіляко це демонстрував, лежачи на купці артефактів. От тільки дивуюся, з яким духом він уклав угоду, щоб мати доступ мало не до скарбниці самої академії.

– Тому що це вечірка, а не шикування на плацу! – як маленькій розжувала мені Каті. – Ми можемо відступити від звичної форми, блиснути жіночою красою… Одягнути сукню, зрештою.

Я скривилася. Сукні я не дуже любила і не помітила дискомфорту через те, що в Едрегорі були прийняті виключно штани як для хлопців, так і для дівчат. У нашій школі поділ був. Але шкільна форма мене відверто дратувала, вона була незручна, а через погану якість тканини все тіло свербіло так, що часом без мазі впоратися із свербінням було неможливо. Та й спідниця, враховуючи, що я весь час кудись поспішала, плуталася в ногах і страшно мені заважала.

– Або… – по-своєму витлумачила затримку артефактор. – Якщо в тебе немає сукні, то можна подивитись щось із моїх. Вони тобі будуть завеликі в грудях, але вже куди краще... цього! – змахнула вона рукою, ніби намагалася осягнути неосяжне.

Лорд Деміан на її слова чи то схвально, чи то глузливо пирхнув і продовжив спостерігати за нашими зборами з істинно котячою лінню.

 – У мене є сукня! – процідила я крізь зуби, закипаючи, як забутий на відкритому вогні чайник.

За час її стогнань я вже була готова влізти в шкуру дохлого василіска, аби вона вже від мене відв'язалася. Тому навмання витягла з шафи одне з трьох своїх суконь, навіть не звернувши увагу, яку саме, і вирушила до вбиральні.

Хоча Катаріна відверто дивувалася, що я там намагалася сховати, враховуючи, що душ у нас все одно спільний, я була непохитною. Переодягатися з певного часу я звикла на самоті, а не під прицілом червоних очей мого викладача темного мистецтва.

Надвечір я вже напрочуд добре себе почувала. Може, тому, що вийшло трохи поспати, перекусити солодкими булками з вишнями, а ще підзарядитися від здобутого десь лордом Деміаном невеликого кулона. Не аби що, звичайно, але це було набагато краще, ніж нічого.

І тепер я почувалася готовою працювати, винюхувати і розслідувати. Ну і трохи веселитись. Або хоча б вдавати.

Сукня, що потрапила мені під руку, виявилася дуже вдалою – молочно-білою у великий чорний горошок, трохи вище коліна і з дуже скромним квадратним вирізом. Короткий рукав не стискав рухів. Загалом, не альтернатива формі, звичайно, але цілком непогано.

 – Ось! Не ідеально, але значно краще, – оцінила Кат. Сама вона красувалася в небесно-блакитній сукні довжиною ледве до середини стегна. І навіть я ловила себе на тому, що не можу відірвати погляду від її красивих, витончених ніг. – Ноллан буде вражений з одного погляду. І перестане на тебе злитися за твою ранкову витівку.

– Тобто – мою витівку? – злякавшись, уточнила я.

 – Неважливо! Ми вже й так запізнюємося! – відмахнулася Каті, підхопивши мене під лікоть, і мало не волоком потягла геть із кімнати.

На галявині було справді людно і галасливо. Грала музика, під яку вже танцювали пари, вибухали сміхом окремі групи студентів, хтось голосно щось обговорював, хтось ділився враженнями.

Дрібні жовті світлячки гірляндами огортали невидимий купол навісу над галявиною. На невеликих столиках чекали прохолодні напої. Ніякого алкоголю – це заборонялося правилами академії. Але все ж таки відчуття свята витало в повітрі, і я мимоволі почала посміхатися.

Знайомі мені обличчя миготіли то тут, то там. Але підійти до будь-кого я просто не наважувалася і продовжувала стояти поруч зі Катаріною, що стріляла очима на всі боки.

 – Ти мене пробачиш? Я всього на хвилиночку, – кинула на мене трохи винуватий погляд та попросилася Каті, явно помітивши когось знайомого та важливого.

 – Так звичайно! – відмахнулася я, взявши склянку соку і спостерігаючи за тим, що відбувається ледь не з самого краю галявини.

Ритмічна музика так і кликала, змушуючи пританцьовувати – спочатку неусвідомлено і ледь помітно, але незабаром я таки виявила, що тіло вже саме підлаштувалося під веселий ритм.

 – Чудово виглядаєш, – я ледь не підскочила на місці від тихого шепоту свого Меча біля вуха.