Розділ 17

Ранок видався якимсь млявим. Як завжди буває після безсонної, але плідної ночі – втомився, хочеш спати, але страшно собою пишаєшся.

Ось якось так я почувалася, колупаючи сніданок під дзижчання Катарини.

Лорд Деміан приступив до покладених на нього обов'язків із завзяттям, котрому позаздрив би і маніяк-фанатик. Пояснював, розповідав, розжовував те, що мені було незрозуміло, потім змушував практикувати. Навіть коли я починала відволікатися чи клювати носом, прикрикував. Неначе дуже поспішав мене навчити.

І при цьому мені ще доводилося утримувати щити над нами, щоб, не дайте боги, адміністрації раптом не стало цікаво, що це так темною магією фонить до різі в очах. Добре, фонило не сильно, тому що самої магії у мене виявилося дуже мало. Я навіть не одразу й намацала її. Це як… вибирати темні зернятка у білій крупі: начебто бачиш, а почни перебирати – і хочеться гарчати від злості. А мені треба було з цієї чорної крупи ще й кашу варити.

Але кіт задоволено жмурився, казав, що все це справа часу і як тільки я розкриюся… фразу він не закінчував, але мені чомусь одразу жваво уявлялися королівські тортури, сирі в'язниці та величезне багаття на центральній базарній площі – як апофеоз всієї могутності та «щастя», що несподівано звалилися на мене.

Спати в результаті я вирушила, як каже наша сусідка місіс Тіуер, із третіми півнями. І якби не пильність ініціативного лорда Деміана, то взагалі проспала б і сніданок, і пари. Резерв віддавався глухою луною, нагадуючи, що не завадило б підкріпитися і відпочити. І я неодмінно піддалася б спокусі. Але заробляти попередження, а то й штрафні санкції від адміністрації за прогул – не хотілося.

Залишалося сподіватися, що ми не матимемо жодних практичних занять.

 – Ти її їстимеш чи гіпнотизуватимеш? – запитала Кат, спостерігаючи за тим, як я без особливого ентузіазму колупаю ложкою кашу в тарілці. – Ти сьогодні якась… не така.

Я якась ніяка, швидше. Але поправляти Катарину не стала, відкладаючи ложку і вчепившись вже в другий кухоль міцної кави.

 – Спала погано, – відмахнулась я. І до речі, практично не збрехала. Спала я, звичайно, добре, але занадто мало.

Артефактор змірила мене уважним оцінюючим поглядом, але одразу ж усміхнулася. Так... немов все зрозуміла.

Прокляття! У неї просто на лобі в цей момент було написано, що вона собі надумала.

 – Тепер зрозуміло, чому ти так швидко вчора втекла, – нахилившись через стіл, підморгнула вона. – Але сьогодні все одно не відкрутишся. Я вже всім сказала, що ти точно будеш.

У мене мимоволі брови поповзли вгору. Кому вона там що вже встигла наобіцяти?

Я взагалі хотіла відіспатися. Навіть лорда Деміана викину на вулицю. Нехай там пташкам викладає ази темної магії. Завтра знову ж таки день буде.

 – І припини хмуритися, – сіла на місце і взялася за ложку Катаріна. – Буде весело! Ну правда!

 – О, я вас якраз шукав, – перервавши готову зірватися з мого язика безапеляційну відмову, на лаву поруч буквально впав Алан.

Катаріна відразу непомітно змінилася, підібралася і блиснула водночас поглядом та усмішкою. Гаразд, потім обговоримо мою нелюдимість.

– Навіщо цікаво? – пробурчала я, роблячи ковток обпалюючого гіркуватого напою і мимоволі блаженно жмурячись.

– Як це навіщо? Увечері гулянка санкціонована. Адміністрація дала добро. Просили тільки вивчити правила Едрегору щоб від зубів відскакувало, аби потім не питали, за що покарання отримали, – і з цими словами Ал засунув мені в руки невелику книжку в м'якій палітурці. – Вчи, люба! Ти ж складеш мені компанію сьогодні?

Це була чудова можливість виловити його на нейтральній території та вивідати хоч трохи інформації без, так би мовити, сторонніх вух. Судячи з того, що мені розповідав його котяча темність, починати треба було саме з перевертнів. Варіант якимось дивом підступитися до ельфійки я відкинула відразу як нежиттєздатний. А тут такий екземпляр у зоні досяжності.

І поки я обмірковувала наше вечірнє побачення, яке побаченням по суті і не буде, лис без краплі збентеження присунувсь ближче, обійнявши мене за талію і притулившись до мене стегном. І не встигла я обуритися, як тут же тицьнув мені в шию, шумно вдихаючи повітря.

Від такого зухвалого вторгнення в особистий простір, я спочатку навіть оніміла. Страшно захотілося вліпити йому ляпаса. Щоби пам'ятав про межі. Але перевертня це тільки підбурить. У місті, де з народу дивних істот здебільшого доводилося спілкуватися виключно з перевертнями та їх помісками, мимоволі доводилося вивчити та й закони цього народу, звички та звичаї. Тож твердо, але спокійно. До того ж, мені ще з ним співпрацювати. Хоча він цього й не знає поки що.

 – Я подумаю, – спробувавши відсунутися, відповіла я. Помітивши, як миттю скисла Кат.

 – У тебе запах змінився, – знову потягнув носом Алан прямо в мене за вухом, лоскочучи теплим подихом і навіть не помітивши моїх слабких спроб звільнитися. – Дивний такий… але мені подобається.

Починається. Хоч би облизувати не почав.

 – Слухай, припини це обнюхування, – прошипіла я, намагаючись не робити різких рухів. – Не забувай, що тут не клан перевертнів, і поводитися потрібно нормально.