Розділ 16

Брайан Ноллан

Глухі звуки ударів розносилися по порожній тренувальній залі. У погано освітленому приміщенні вони навівали флер якогось паралізуючого моторошного жаху.

Удар. Ще удар. Скрип ланцюгів, майже жалібний.

 – І довго ти збираєшся її вбивати? – запитав Крістофер Теу, витерши мокре після душу волосся і повісивши рушник на шию.

Його потемніле від вологи волосся смішно стовбичилося, зате відсутність кітеля виставляла на огляд потужну фігуру студента факультету Мечів.

– Поки… не здасться… – фиркнув Ноллан, притримавши побиту грушу. Куточок його губ здригнувся в натяку на усмішку, що зовсім не в'язалося в його войовничим настроєм. Груша б точно попросила вже пощади, але й тоді навряд чи їй дали б спокій. – Ти йди. Не чекай на мене.

 – Як знаєш. Сподіваюся, ти не свій Щит уявляєш, – хмикнув хлопець. – Вона, звичайно, не мрія кожного Меча, але дівчинка симпатична, фігуриста. Жаль навіть, що її на факультет Щитів занесла нелегка. Потрапила б до зіллєварів – точно з нею замутив би. А так у мене принцип – жодних шашнів із Щитами. Мало як життя повернеться, і ну як на полі бою вона пригадає образи юності, – спокійно міркував Теу, навіть не підозрюючи яке глухе задушливе роздратування викликають його слова у Брая.

Але замість коментаря у відповідь від старости групи мечів багатостраждальній груші дісталася ще серія коротких швидких ударів. І Кріс якось багатозначно пирхнувши, абсолютно спокійно попрямував на вихід із зали.

Так… пощастило так пощастило. Хоч що приховувати, якась частина впертого королівського бастарда цього хотіла. Дівчина справді була особлива. Щоправда, річ не у зовнішності. Щось у ній самій було таке... що йому хотілося розгадати.

За величезними синіми такими неймовірно невинними очима ховалося щось… і Брайана тягло в цю синь, манило, кликало зануритися. І він мало не піддався вже раз.

Але він тут не для того, щоб розгадувати таємниці одного дівчати з периферії. У нього справи важливіші. І поки він анітрохи не просунувся в них.

Ще не вистачало, щоб батько засумнівався у правильності свого рішення. І так стосунки між незаконнонародженим сином та вінценосним батьком були досить прохолодними.

Чого вартувало Браю вмовити батька відправити саме його в Едрегор. Здавалося, він досі відчуває тяжкий погляд темних очей і чує його слова.

 – Ти ж розумієш, що це не дитячі ігри, – це "дитячі" з розмаху било по його синовому самолюбству, враховуючи як Браян рвав жили, щоб довести свою дорослість, серйозність і корисність. – Справа складна і делікатна. І навіть попросити допомоги тобі буде нікого, – він не питав, швидше намагався розтлумачити ситуацію, пояснити, щоб надто вже активний син розумів всю серйозність ситуації.

Брайан розумів. Навіть краще, ніж батько міг собі уявити. Все стало зрозуміло в той момент, коли надійшов лист від матері, і він змушений був від'їхати зі столиці до Керенгу. За коротким посланням єдине, що він зрозумів – трапилося щось надзвичайне, і тепер вона взагалі не розуміла, що робити і до кого звернутися.

Справа в тому, що леді Сільвія Ноллан останніх вісім років управляла невеликим маєтком на кордоні з кланом білих тигрів. І часом надавала послуги цілителя, згадуючи, що колись отримала диплом найкращого закладу у Семилуччі. Маєток був дарований нащадку третього Променя на знак прихильності та, звичайно, визнання.

Хоча насправді все виглядало трохи інакше. Королева недолюблювала як леді Ноллан, так і Брайана – вічне нагадування про зради чоловіка. І щось підказувало молодому нащадку третього Променя, що мав місце договір – король відсилає коханку, а королева не виявляє невдоволення рішенням чоловіка визнати свого незаконнонародженого сина.

Мати покірно прийняла це рішення, мабуть, зробивши схожі висновки. Часто слала наповнені радістю та любов'ю вісники, розповідала про те, які добрі землі дісталися Ноллану. Тому останнє послання змусило його похвилюватися. Як і приписка, що такі новини вона не може довірити паперу.

Король, оцінивши стан сина, навіть звелів осідлати йому одного з найшвидших грифонів. І все одно шлях у Керенг був надто довгим.

Леді Ноллан зустріла сина усмішкою, але під очима виднілися тіні від утоми, а обличчя змарніло. І навіть пасма волосся, вихоплене з зачіски шаленим вітром, на даху замку особливо жорстоким, виглядали зараз зловісно.

 – Я здорова, – посміхнулася на розпитування леді Ноллан. – І справа не в мені. Тобі приготували вечерю та кімнату. Але перш... Ходімо. Ти маєш це побачити.

Вони спустилися до однієї з кімнат. Мати обережно відчинила двері, торкнулася світильника, що тут же розсипав по порожніх покоях зовсім тьмяне, слабке світло. І Брайан не одразу зрозумів, чому так.

 – Йому боляче від світла, – пояснила мати. — Йому, здається, вже боляче від будь-чого, але я нічого не можу зробити.

На ліжку лежав хлопець, може, трохи старший за Брая. І, здається, він був непритомний.

 – Перевертень?

– Так. Він місяць тому повернувся з Едрегор. Спочатку – відчував нездужання, потім – став агресивним. І тепер – ось… Дві доби вже не можу привести його до тями. Спочатку я думала, що його хвороба схожа на чорну лихоманку, але... жодні ліки не допомагали. А сьогодні з'явилося ось це... – мати відкинула край коміра, і Брай мимоволі зробив крок уперед, щоб краще роздивитись. Прямо під кадиком у хлопця був химерний чорний малюнок, що нагадує печать.