Розділ 13

Вечір опустився на Едрегор швидко. У парку біля академії розгулювали студенти інших факультетів, де не покладали великих місій. Хоча я теж не дуже впевнена, що мені по плечу завдання Щита. Але дороги назад не було. До того ж якась частина мене була рада, що я пішла стопами батька.

Я навіть уявляла його обличчя, коли маленький вісник постукає у наше вікно, а батько прочитає послання, трохи жмурячись. Він точно мною буде пишатися.

Дев'ятеро студентів першого курсу факультету Щитів та дев'ять – Мечів зібралися біля входу до гуртожитку.

Перед відходом я нагодувала Вуглика, і тепер моя душа була спокійна. Чомусь, повернувшись із занять, я застала його сплячим на книзі з темної магії. Хоча точно пам'ятаю, що ховала її під матрац. Чи думала, що ховала? Не кіт же її витяг.

Просто потрібно бути трохи уважнішим.

Брайан Ноллан окинув нас уважним поглядом, наче трохи затримавшись на мені. Чи це вже виверт моєї фантазії?

 – Магія артефакту сама вибирає пару магів, що ідеально один одному підходять, – промовив він нам, непомітно взявши на себе обов'язки старости. – Може, не всім сподобається його вибір, – і знову цей пронизливий погляд. Добре, давай ще в перегляданки пограємось. – Але будьте розумні, якщо раптом ваші очікування не виправдаються. Артефакту видніше.

Це розуміли усі. Хтось помітно нервував. Маріленна поїдала поглядом Ноллана. Чому мене так дратувала ця підкреслена увага?! Яке мені взагалі діло до цього самозакоханого Меча? Жодного! Може, навіть краще, якщо та сама Маріленна стане його напарницею до закінчення академії. І все-таки ця думка мене засмучувала.

Ми перетнули сад і всією групою попрямували до західного крила. Вже здалеку можна було побачити вежу. Циліндрична будівля без жодного вікна чи навіть вузької бійниці. Натомість зі скляним дахом. І чим довше я розглядала диво архітектури, тим болючіше затягувався вузол незрозумілої тривоги в животі.

Аби тільки не сталося чогось… як на тесті. Приховати будь-що у присутності такої кількості народу практично неможливо. Тим більше, якщо на випробуванні будуть присутні викладачі.

І чим ближче ми підходили до вежі, тим виразніше я відчувала наростаючий трепет і страх.

Цікаво, що на інших факультетах теж є подібний ритуал? Чи це все ж таки виключно для нас – бойових магів?

Приміщення, куди нас привів магістр, виглядало як пересохлий фонтан, накритий скляним куполом. Звук кроків віддавався глухою луною. Тому від нашої компанії гуркоту було, наче марширував королівський полк.

На нас чекали викладачі. У тому числі я швидко виділила декана Лоусона, магістра Еленгель, природно – магістра Левенталя. І ще кілька незнайомих викладачів. Один точно був гномом, один – судячи з потужної фігури, перевертнем. Ще хтось явно людина, але не простолюдин.

 – Підійдіть до чаші істини, студенти, – прогудів магістр Левенталь таким тоном, що мороз пробрав по шкірі, і вже було не до розглядань присутніх.

Щоправда, доводилося докладати зусиль, щоб не кидати поглядів на ельфійку. Розмова з Нолланом роздмухала і без того величезну підозрілість. І тепер я хотіла переконатися, що мені не здалося і в неї дійсно є мітки.

Ми дружно зробили крок, наблизившись до величезної порожньої кам'яної чаші.

Усі завмерли, навіть дихати тепер ставало страшно. Щось усередині натяглося, як струна, перейнявшись урочистістю моменту.

– Віддайте частинку своєї сили, – прогудів викладач.

У долоні наче сам собою з'явився невеликий пульсар. Зірвався з руки і пірнув у чашу, як і сімнадцять інших. Я заворожено спостерігала, як вони змішуються, кружляють у чаші, розсипаючи відблиски на скляний купол. І чаша наповнюється чистою енергією, оживає.

Знову цей вітерець. Ніби лоскоче потилицю, погладжує між лопатками. Хотілося озирнутися, але я зупинила себе зусиллям волі. Страшно було чомусь не те що ворушитись, а навіть дихати.

Але перші два пульсари вистрибнули з чаші, піднявшись під купол, з'єдналися і розсипалися іскрами над нашими головами. І по залі промайнуло захоплене зітхання.

Двох студентів одночасно обдав стовп білого світла, відзначаючи першу пару – Меч та Щит.

– Вітаю вас, студент Грей та студент Ерол, – оголосив магістр Левенталь про формування першої зв'язки.

А я в нетерпінні дивилася на пульсари, що залишилися.

Одна за одною почали формуватися одиниці. Теу все ж таки встав у пару з якимсь щупленьким білявим хлопцем, з яким мені ще так і не пощастило познайомитися. Маріленна – з тим самим брюнетом, який так само не відходив від неї ні на крок. І, здається, її таке рішення артефакту не втішило жодного разу. Принаймні, мені так здалося, судячи з її безпорадного погляду, кинутого на Ноллана.

І ось залишилися в чаші два пульсари – мій і Брайана Ноллана. Вони так само бігали по чаші, ніби не бажаючи об'єднуватися.

Викладачі зашепотілися, явно не чекаючи нічого подібного. А я... закусила губу, розуміючи, що зараз ми маємо всі шанси виконати наші бажання і залишитися без напарника. Цікаво, що у таких випадках передбачено правилами академії?

У животі зав'язався тугий вузол, я стиснула до болю руки в кулаки, вже сама не розуміючи, чого боюся більше. Того, що мене в пару поставлять із Браяном, або того, що я залишусь без пари.