Розділ 9

Бібліотека зустріла нас запахом пилу та старого паперу. Тонкі промені сонячного світла пронизували простір через маленькі вузькі вікна під стелею. Світла з них було мало, тому внизу спалахували м'яким, теплим, по-домашньому затишним світлом магічні світильники. Кроки глушилися килимами, що повністю покривали підлогу. Довгий ряд столів із чорненого дерева для роботи з книгами, яких не можна брати на виніс, зараз був порожній, лише трохи підсвічений маленькими лампами.

Все це я відзначила лише мимохідь. Тому що всю увагу поглинули довгі ряди стелажів із книгами. Вони йшли високо під стелю, розгалужувалися в різні боки, і заблукати в цьому секторі бібліотеки було куди простіше, ніж знайти потрібну книгу.

У школі також була бібліотека. І я вважала її просто неймовірно величезною. Так ось – вона була крихітною на тлі навіть одного сектора бібліотеки Едрегор.

 – Наша периферія зараз щелепу втратить, – пролунав голос якогось незнайомого хлопця, що весь час тупцював біля Маріленни. – Приведіть її хтось до тями.

Я швидко знайшла поглядом того, хто говорить.

Високий брюнет із зачесаним назад волоссям дивився на мене вичікувально, присівши на край столу для читання і гаденько посміхаючись. Наче чекав, що я маю розлютитись і вчинити скандал. Ну-ну! Чекай! Перше вміння будь-якого мага – це вміння тримати себе в руках. Друге – ввести в оману супротивника, створивши хибний, але вигідний образ.

Мимоволі окинула поглядом присутніх, усі чекали на мою реакцію. І я… усміхнулася.

Периферія? Отже, нехай буде так!

 – Дівчині з околиці пробачено захоплюватися чимось, що раніше їй не було доступно, – спокійно промовила я в тиші, при цьому вкладаючи в погляд все своє ставлення до нього. – А ось високородному лорду не можна нічого спускати. Мало що йому вибачать, як простачці з периферії. Як, наприклад, те, що не можна сидіти на столах для читання. Це, здається, ознака поганого тону. Та й Хранителеві бібліотеки навряд чи припаде до душі.

І несподіваною, але дуже своєчасною ілюстрацією до моїх слів зі стелажа вислизнув прозорий дух, через що брюнет схопився на ноги з такою швидкістю, наче йому причинне місце припекло. Ну, ось так краще. Губ торкнулася зловтішлива усмішка, але я тут же стерла її з обличчя і приділила всю увагу примарі.

– Що стоїмо? Кого чекаємо? – зашелестів дух так, що багато хто пересмикнув плечима. – А ну так! – він плеснув у долоні, при цьому не видавши жодного звуку, і прямо перед нами з'явилися квадратні підставки, зіткані з бузкових силових ліній. Як приклад щита, який я намагалася побудувати ще вранці. – Ідемо вздовж стелажів, потрібні книги самі зберуться у вас на підставці згідно з записами у вашому сувої. Рухаємось. Тільки не сходимо з центральної доріжки, у мене сьогодні не вистачає часу на прямі обов'язки, а не те, що вас потім шукати і виводити. Сидітимете в бібліотеці, доки я не звільнюся. Зате розумнішими станете... кхе-кхе.

Радості Хранителя від такої перспективи прилучення до знань чомусь не розділив ніхто, і останні слова він говорив уже нашим спинам.

Мені пощастило замикати наш стрій, тому брела я зовсім не поспішаючи, розглядаючи сектори з книгами і відверто відпочиваючи від своїх одногрупників. Забуті боги, а мені з ними п'ять років пліч-о-пліч вчитися. Потрібно шукати спільну мову, але без поваги це нереально. А як її заслужити, я поки що не уявляла.

На мою підставку падали один за одним підручники різних розмірів та віку. На обкладинках золотистим світлом спалахнуло моє ім'я. А я ледве стрималася, щоб не схопити перший же руки і не зазирнути всередину. Особливо коли поверх інших книг ляснувся важкий фоліант із написом «Щити». Здається, я дійшла до предметів за фахом. І губи самі розтягнулися в усмішці. Все-таки я не могла повірити, що вдостоюся такої честі. Потрібно буде відправити вісник батькові – він буде щасливий і гордий.

Я уявила, як він сидить на терасі, кутаючись у плед, читає моє послання, і на його очах блищать сльози радості.

Але тільки-но пальці торкнулися обкладинки, мої мрії були нахабним чином перервані.

 – Няв! – тоненько промайнуло в тиші бібліотеки. – Няв!

Почулося? Я завмерла, прислухаючись. Звідки тут узятись кішці?

 – Няв! – знову жалібно покликала тварина з правого відгалуження.

Звичайно ж, я про це ще пошкодую, але залишити тварину, що так гірко плакала, було просто вище моїх сил. Мимоволі звернула вправо, з побоюванням крадькома пішла на голос тваринки. Головне, не звертати, і точно не помиляюся. Тим більше, що голосок вів мене точно прямо.

 – Киць-киць-киць! – покликала я, і тварина знову відгукнулася жалібним нявканням.

Забуті боги! Якщо я заблукаю, то сидітиму тут разом з котом, зате дуже задоволена тим, що не залишила тварину на смерть. Хранитель за мною явно не з'явиться до заходу сонця. А може, й до світанку. Як пощастить.

Але ноги все одно несли мене в бік кішки, що жалібно плакала. Тварину я знайшла, коли вже не сподівалася когось у принципі тут відшукати. Маленька чорна грудочка шерсті, забившись під нижню полицю, спочатку нявкала, а тепер ще й пирхала.

 – Ох, який ти, виявляється, – пожурила я кошеня, витягаючи його з укриття. – А я за ним через півбібліотеки йшла. А він на мене тепер пирхає! Гаразд, прощаю, – погладила я малюка. – Ще б тепер нам вибратися назад.